Дуель історій

До селища, Далос з Деявіро підходили в сутінках. Дері ледь міг ступати на поранену ногу, тому шлях був набагато довший, ніж планувалося. Більшість селян уже спали, лише найманці на конях з лампами жовтого кристалу,  поодиноко патрулювали місцевість.

- Що далі робимо? – спитав Марс. 

- Не знаю, шансів там пройти у нас мало. Та й куди далі податися? Дай подумаю… - Дері замислився, - Ти зможеш дістати нам коня?

- Я? Запросто.

- Молодець, уперед, - Деявіро хлопнув його по плечі.

Далос прикрив очі, заглушивши усе навколо. Нишком пройшовши у тіні, Марс причаївся, в очікувані своєї жертви. Тільки но вершник проскакав за нього, як Далос скинув його з сідла і прикінчив на місці. Кінь навіть не почув цього. Через хвилин з п’ять, Марс вже всаджував Деявіро у сідло. Звук він так і не увімкнув, а болісні крики і лайку, Дері пускав у молоко. Кінь зрушив з місця, тепер переміщення стало набагато простішим. Далос повернув звук.

- Чорт, - тихо просопів Деявіро, - Не міг усе делікатніше зробити?

- В сенсі?

- Ну, посадити мене обережніше в кінці кінців, а не штиркати мені руками в ногу? – роздратувався він.

- Я не чув, - сказав Далос, -  Ти тихенько заліз, я гадав усе впорядку.

- Ну звісно.

Проскакали вони вже добряче, вогні ламп з селища повністю зникли з поля зору.

- Нічого не видно, усе , як вуаллю накрите, - казав Деявіро,  водячи лампою у різні сторони.

- Тобі закортіло виразних описів? – спитав Далос, - Накрите вуаллю… Ти хоч колись носив вуаль? Знаєш, що це таке?

- Читав колись. І взагалі, чого ти причепився? Невже не можна хоч трохи пофантазувати? У тебе нога не пробита, тобі добре, про смерть не думаєш.

- Я причепився? Це ти за мене ззаду тримаєшся, - посміхнувся Далос, - Що за дурість? Невже, коли думаєш про смерть, починаєш нести якийсь книжковий сюр?

- Може й так, - Дері придивився, - Зачекай, стоп.

Марс спинив коня.

- Що таке?

- Не можу розгледіти… Дай-ка спробую, - він поліз рукою до кишені, дістав райдужний камінь.

- Звідки він у тебе? Ти у Рейна його витягнув?

- Збережи свої претензії на інший раз.

- Що? Ти свого товариша обікрав!

- Я перепрошую, - обурився Дері, - але я тільки що не вбивав людину, щоб просто узяти собі коня.

- Як ти… - розгубився Далос, - Ти не міг цього бачити. Звідки ти це знаєш?

- Та, по твоєму закривавленому клинку я не міг здогадатися, правда?! - Дері переходив на сварливий крик 

- Чого репетуєш?

- Хочеш мені заборонити?! Ти хто взагалі такий?

Далосу ця поведінка Дері здалася дуже підозрілою. «Ми з ним люди не дуже конфліктні. Це вибивається з картини», - збагнув Марс і прикрив очі. Звук вщух, а разом з ним і вся сварка. Далос переглянувся з Деявіро. Обидва лише пожали плечами. Дері протягнув веселковий камінь, в темряві почав вимальовувався силует покинутої хати, яку ледь можна було розгледіти у темряві. Ненароком, Деявіро випустив райдугу, що впала точнісінько на дряхлу будівлю.  Далос повернув Звук. В тіні почулися дивні чисельні насмішки. Голос був людський, але дуже високий, навіть не дитячий.

- Чув?

- Чув.

- Гадаєш, це воно? – спитав Марс.

- Воно, не воно, яка різниця. Вибору у нас нема, скачи туди.

Хата переживала не найкращі свої часи. Трухляві балки, в деяких місцях був відсутній дах, усе інше – поросло мохом й іншою зеленню. З середини чулася нерозбірлива людська мова. Далос зіскочив з коня, одразу оголив меч. 

- Ще є бажання туди заходити? - спитав Дері.

- Іншого вибору немає, це єдина споруда навкруги, в якій можна переночувати. Навіть, якщо там заселилася якась погань, то я її звідти вижену.

- Тобі не притаманний такий героїзм.

- Мені? Звідки тобі знати, що мені притаманне, а що ні?

- А й, до чорта тебе, йди вже.

- І йду!

- Якщо помреш, довго плакати не буду!

- Козел, - процідив Далос і вимкнув звук.

 Марс узяв лампу і розтворився у дверному прорізі. Невдовзі звук повернувся, а разом з ним і пронизливий крик Далоса.

- Чорт! – кричав він, - Деявіро, вони їдять мене заживо!

- Якого?! – Дері зіскочив з коня і впав на землю.

Нога мов вогнем горіла, біль - нестерпний. Ще й камінь випав. 

- Чорт його забирай… - стогнав Дері, - Далос, я йду!

- Дивіться, - мовив противний голосок, - Райдужна цяцька.

- Я теж помітив, - мовив інший.

- Вони прийшли до нас, а я вже гадав що цього не станеться.

- Хто… хто ви такі? – Дері підняв камінь і освітив їх.

В нього ледь не відпала щелепа, це були троє літаючих ротів, буквально.

- Як тобі наш вигляд? Незвично, правда? – сказали вони в унісон.

- Що за диявольська напасть?

Кінь заіржав і втік, ледь не затоптавши Деявіро.

- Він сказав, що ми гарнюні?

- Так, саме це він мав на увазі.

- Слухай, ти, недуже тактовний пан, якщо хочеш врятувати свого друга, чи коханця, хто він там тобі, заповзай в середину, там і побалакаємо.

Усі троє влетіли до хати.

- Трекляті роти!

Деявіро потроху заповзав вслід. Поки він повз, явно заробив собі декілька заноз. Підлога тут була дерев’яна, але старезна, як світ. То тут, то там, якісь сторчани, провали і тому подібне. Деявіро повз орієнтовно на гул від ще більшої кількості цих створінь, але справжню їхню чисельність, він так і не вгадав. Посеред потрощеної кімнати, у дивній позі медитував старий дід, що був оточений колом з зелених кристалів. Деявіро підповз ближче і освітив усе навколо каменем. У кутку валявся Далос, плече якого розгризав один з ротів. Взагалі їх тут у повітрі кружляло близько сотні. Сам дід був дуже дивний, у нього не було очей, не було носа, усе це замінялося ротами, що оберталися по колу.

- Що ти робиш?! Відчепися від нього! - крикнув Деявіро.

- Тьфу, - плюнув той кров’ю, - Найшовся тут, керманич. Ну й нехай, він і так не смачний.