Сьогодні чистять хлів: маг, дворянин та медвідь у плащі

З першим промінням сонця, я, Рейн і Тед піднімалися на один  з чисельних пагорбів. Вдавалося це важко, особливо для Боу. Ці дні він виглядав кепсько, ніби з петлі знятий, але не показував слабини і намагався йти, як усі. Здійнявшись на гору ми присіли перепочити. Ніби хвилями, здіймалися ті пагорби, що вели до великого міста - фортеці, вежі якого було видно здалеку. Каменот, біля якого, мов піщинки розкидані невеличкі поселення, що маячіли на вершинах. 

- Що далі робитимемо, Рейн? - спитав я.

- Лансет, - він вказав на одне з поселень, що було найближче до нас, - Слухай, не міг би ти змінити мені і собі зовнішність? Нам потрібні хоча б якість припаси, щоб дістатися міста. 

Так йшли ми довго, але не мовчки. За цей час ми розговорилися, де я дещо повідав йому про свої здібності.

- Можу, але це дуже боляче. Ти витримаєш? 

- Глянь на мене! - він показав на шрами на своєму обличчі, - Я біль відчуваю майже постійно в останній час. Давай хоча б спробуємо.

Я доторкнувся до нього. В голові був лише образ "батька" Віктора, який мені довелося використати, а себе я перевтілив у Анатолія. Трохи повалявшись на землі, зрештою ми прийшли до тями, але вже з новим обличчям. Гримаса болю, ще довго не могла зійти з лиця Рейна. 

- Лансет! Лансет! – ніби сказився Тед, - Що з тобою?!

- Все добре, спокійно Тед, - намагався я його заспокоїти, - Усе гаразд.

- Дідько! І часто тобі таке треба терпіти? – піднімався Рейн.

- Доволі, - відповів я.

- Це твоє перетворення - чудовий засіб від похмілля! 

- Навіщо так лякати старого! Творця на вас нема!

- Годі тобі, Тед, - відмахнувся я.

- До речі, а що будемо робити з ним? – вказав Рейн на медведя, - Просто так його до міста не пустять.

- Закутай його у свій плащ, наприклад.

- Цей плащ, на то й зветься моїм, бо я його ношу, - насупився Рейн, - Це єдина моя річ, що лишилася зі мною.

- І боурейн.

- І боурейн, так, але це не відміняє факту того, що цей плащ для мене важливий.

- Наскільки? З ним пов’язана якась історія?

- У ньому я вперше зайнявся коханням. Ось так…

- І? Створив тут проблему, давай кутай його і пішли.

- А ніхто не питав, чи я не проти в таке лізти? – розгнівався Тед, - Я взагалі з дітьми маю справу.

- Ось це один з її проявів, - посміхнувся Рейн.

Закутавши Теда з ніг до голови, лишивши лише дірочки для очей, ми рушили до поселення. 

- Рейн, а як ти взагалі встиг натягнути на себе того плаща?

- Ну, я накинув його, перед тим, як вийти з палатки.

- Тобто, ти чув, що мене ледь не вбивають, і натягав на себе це шмаття?

Рейн фиркнув.

- Нічого собі, шмаття… Це мишине хутро!

- Йдемо мовчки.

- Та чого ти, Лансет! Я ж встиг, чого ти дуєшся…?

 Піднявшись на ще один пагорб ми увійшли до селища. Воно трохи відрізнялося орнаментами, якими оздоблювали стіни будинків та паркани. Тепер замість квітів, тут красувалися міфічні створіння, яких ще називали птахами. Одна з таких красувалася на стягах ордену "Боротьби зі спокутою", лицарів з Тетрарху. Були повір'я, що раніше птахи дуже рясно населяли землю та активно боролися з комашиною напастю. Загалом їх образ підкреслював жагу до свободи і легкості, що уособлює їх здатність літати. Звісно, зараз вони не більше ніж міф, на рівні з драконами.

Головною нашою ціллю тут була дошка з оголошеннями. Розпитавши місцевих, ми все ж таки на неї натрапили. Серед різних паперів з новинами, законами і об'явами на чистку хліва чи роботи в полі більше ми нічого не знайшли. Вибору у нас не було. Зірвавши один лист з об'явою на прибирання в коров'ячому хліві, ми рушили за указаною адресою. На лавці, що стояла під рясною кроною квітучої груші, сиділа старенька бабця в синій хустині.

- Доброго вам дня, - мовив Рейн, - Ви повісили це оголошення?

Стара придивилася на нас, вдягла окуляри.

- Бачу не місцеві ви.

- Так, ми мандрівники, шукаємо роботу.

- І яку ж працю я можу запропонувати мандрівникам?

- Ви повісили оголошення, ми прийшли щоб домовитися з вами.

- Не для мандрівників така робота, за коровами прибирати. Ви люди горді, не наважитеся.  Я бідолашна живу з цим смородом стільки часу, ніхто не прийде не прибереться тут, а я ж заплачу. Тієї корови вже й нема давно… Ой горе мені горе.

- Бабцю, так ми прийшли, - сказав Віктор.

- Справді? Ви?

- Ми, ми, старенька. Якщо є чим заплатити, ми приберемося.

- Бог почув мене! – ледь не розплакалася стара, -  Ходімо, я покажу вам хлів.

Згорбившись, вона встала з лавки і провела нас у двір, де відчинила полущені від зеленої фарби двері хліва. Сморід, що вдарив нам у носи одразу після цього моменту, майже відбив усе наше бажання до кропіткої праці, але зваживши всі за та проти, ми узяли      в шість рук лопати з вилами та почали прибирання. Багно хлюпало під ногами. Рейну було важко, він часто виходив перепочити, але потім одразу повертався до роботи, тим часом, як Тед зовсім не відчував втоми. Зрозумівши це, я почав частіше приєднуватися до відпочинків з Боу, натомість, як пухкий ведмідь робив майже всю роботу.

На одному з таких відпочинків, зав’язалася розмова.

- Рейн?

- Що?

- І все ж, мене не покидає це питання. Чому ти пішов проти Деявіро? Чому врятував мене? Я для тебе ледь знайома людина, так чому?

- Чому? Лансет, я спитаю у тебе те саме… Чому, ти, витяг мене з в’язниці, ризикуючи власним життям?

- Вигода, я гадаю.

- Це очевидно. Але тепер, ти цю вигоду отримав. Ось, яку ціль я несу своєю працею.

- Це виглядає наївно. Ти аж ніяк, не можеш знати, що я за людина. Якщо я лиходій, про якого каже Деявіро? Ти своїми діями котиш світ у прірву.

- Гадаєш, краще було вбити тебе і заховати десь тут?

- Ні, я просто не можу зрозуміти твоєї логіки, це не несе ніякого сенсу…

- Не хочу чути. Це кредо нашої команди. При першій зустрічі, ми вважай поклялися оберігати і довіряти один одному. Те, що зробив Деявіро неприпустимо. Будь ти хоч серійним убивцею, я не маю права вбити тебе, чи здати варті, так само, як і ти мене. Таке правило.