Залишайся героєм

Світало. Далос піднявся, спробував розбудити Дері. Той також прокинувся, похитуючись, зміг встати на одну ногу. 

- Ранок добрий, - зауважив Далос, оглянувши блакитне небо.

Притримуючи одною рукою, хвору ногу Деявіро сказав:

- Не для всіх. 

- Досить бурчати, ходи сюди.

Далос присів, оглянув поранення Деявіро. Найстрашнішого вони уникнули, зараження немає.

- Як взагалі нога? Відчуваєш її? Пройтися трохи зможеш?

- Ну, як сказати. Ай до чорта! Ходімо.

 Потроху вони рушили до найближчого поселення так, як більше вибору у них не було. Грошей нема, спорядження нема, все полишили в таборі, лише дивний пістолет, як його назвав Лансет, лишився у Деявіро.

- Далос, - почав Дері, - Дякую тобі. 

- За що? - здивовано спитав він.

- Як це? Ти ж врятував мене, зберіг мені життя. 

- А скільки ти мене рятував? Тоді від того рожевого туману і від тієї навіженої дівчини. Думаю це найменше, що я міг для тебе зробити.

Деявіро замислився. 

- Далос, ти напевно єдина людина у світі, що буде це знати… - він глянув на нього

- Та досить Дері, я серйозно тут нема нічого такого…

- … Ще до мого народження, древніми старійшинами було передбачено моя поява на світ. Не як обраного, а як інструмент, ідеальну зброю проти циклопів, їх головних ворогів. Думаю потрібно зайти здалеку... Колись давно, ще з початку творення нашого світу існував хаос, що утворився з пустки. Я  глибоко в цей етап історії не заглиблювався, але єдине, що треба знати - це те, що з однієї частини хаосу утворилося поняття життя і почали утворюватися перші живі істоти – хаоси або монстри хаосу. Володіти власним життям, стало чимось на кшталт моди. Це був перший крок до впорядкування світу. Зрештою з'явилася протилежна життю, смерть, далі думки, емоції, відчуття. Могутність тих істот не мала кордонів, дозволяла творити все, що тільки спадало на думку, хоча іноді для утворення чогось навіть не треба було думати. Тоді утворилися найсильніші живі хаоси: Життя і Смерть. Життя хотіло збагачення світу і його розквіту, тим часом, як Смерть, бажала зупинення хаосу і повернення до стадії пустки. Як я і казав раніше, баланс сили там не контролювався, і той, хто мить назад був наймогутнішим, падав у яму до найслабших та навпаки. Так група хаосів об'єдналася, почала другу ступінь до впорядкованості світу. Вони створили тіло, магію і всесвіт. Обтяжені власним фізичним існуванням, вони впали на землю, де втратили частину своєї сили. Нові володарі світу також не протрималися довго. Була утворена душа, що дивилася на світ через очі. Саме в той момент утворилися перші циклопи, що і замінили собою істот хаосу. Тепер більше до діла. Один з циклопів, той що створив тіло, упивався своєю силою і могутністю, однак питання, що було поставлене циклопом, що створив душу, завело його у ступор. Звучало воно так: - "Чи може наймогутніше створіння створити камінь, який не може підняти?". Саме так, він створив його, а саме шаблон душі з такою здібністю, що не могла народитися протягом мільярдів років, - Деявіро вказав обома руками на себе, - Цей камінь - я! Дев'ять місяців, коли мене виношувала мати, були найочікуванішими митями протягом мільярдів років. Для мого народу, що жив закритою общиною у горах, це взагалі було щось на рівні з неможливістю.  Монахи кланялися з квітами в ноги моєї матері, а батько став місцевим героєм, а як я народився, то мов Бога, мене носили на руках, найповажніші люди, самі старійшини займалися моїм навчанням, діти дарували мені останнє, що у тих було.  Я бу найважливішим з усіх там, ніхто не мав права і слова мені сказати, це карали смертю. Стільки надій і сподівань покладали ці люди на мене... Весь цей час я готувався до битви з циклопом, що нищив землі цього народу. Як же ш його звали? Не згадаю... Так от, коли настав той доленосний день, величезне, восьмируке створіння, переступило ворота храму. Скоріше перетворило їх на тирсу.  Найсильніші монахи, що тренувалися роками, що носили ярлики могутніх воїнів, що перемагали армії,  встали за мою спину, перед поглядом червоноокого велетня. Під кроками його важких, сірошкірих ніг, тріскала земля. Він підійшов до мене і гордо витягнувся у весь зріст, розвіявши по вітру своє чорняве довге волосся. Десятирічне, біляве дитя, у якого сама шкіра, як молоко, мав рівнятися з самим демоном. 

- І це, той ваш обраний? Гляньте на нього, це дитина! Дали б йому хоча б довше пожити, перед нашою зустріччю. Ну ось, мені тепер навіть шкода його вбивати. Але, що вже зробиш…

 Розмахнувши руками, він вирішив прихлопнути мене, як муху. Спочатку удар, потім хлопок і страшний гуркіт... Весь натовп навкруги, став фарбою для дальніх стін храму, що витримали ударну хвилю. Одежа на мені розірвалася вщент. Моя біла роба, яку так ласкаво мені презентувала мати. Повністю оголений, я дивився на його спантеличене обличчя. Він хотів замахнутися, але один удар мого дитячого кулачка, пробив його тулуб наскрізь. З невеличкою за його розмірами дірочкою в грудях, він звалився на землю, де потроху стік кров'ю. «Мамо! Мамо, де ти!», -  звав я навкруги. «Моя здібність, моя велич… Я стаю сильніший настільки, наскільки цього потребує мій суперник. Ні фізично, не магічно, ніяк, не могло скластися так, щоб хтось зміг перемогти мене… Ніяк…». Це були його останні слова. Так я лишився зовсім один, серед величезних просторів світу. Зрештою, думаю сама це передбачило мій подальший шлях. Невдовзі мене знайшли поломники, які увійшовши у храм, ледь не втратили свідомість. Усі були мертві, усі, окрім мене. Вони вивели мене звідти, дали прихисток, відгодували, тоді я не їв майже три тижні, тому, що не вмів собі готувати.  З дванадцяти років я полював на циклопів по всьому світу, досить успішно до речі... Але головною моєю проблемою були прості люди, для яких я не був всесильним Богом. Я боявся їх. Однієї ночі, жебрак з розбитою пляшкою ледве мене не зарізав. Мене, людину, що має змінити ціле сторіччя своїми подвигами, народження якої чекали мільярди років. На грані смерті я був не один раз, навіть зараз… Просто кажучи, сила є лише умовністю і ілюзією, до якої треба вдаватися постійно, щоб вижити...