Медвідь, що застав творення світу

На цей раз серед групи була тиша. Усі намагалися переосмислити події минулих днів. Ці терзання душі застали і Віктора. Він вперше вбив людину, а можливо то був не він? Хлопця лякало те, що для нього зараз це виглядало зовсім нормальним і закономірним. «Ця подорож змінює мене… Мені страшно… ». Кожен раз, коли Лем засинав, його чекала нова битва. Спогади Фонія та Кьюма перемішулися, а для його власних думок,  місця не лишалося зовсім. При різних ситуаціях, у нього було декілька точок зору. Норан бив, ламав і трощив, все вирішувалося без роздумів, напролом. Він ніколи не замислювався, ніколи не вважав себе неправим. Лансет, навпаки намагався вийти з будь-якої ситуації благородно. Від цієї гордості і пихи нудило. У його підсвідомості відчувався той легкий присмак горя та провини, який він щосили намагався перекрити своїми «добрими» вчинками. Віктор ж намагався адаптуватися до обох протилежностей і винести, як він вважав, адекватний вердикт, хоча виходило у нього кепсько. Щодо іншої команди, то Деявіро за всю подорож не видав майже ні слова, а в Далосі також, щось змінилося. Він став ще більш мовчазним, непривітним. Тед же був завжди в доброму настрої, він не спав, не їв, постійно намагався зав’язати діалог, але марно. Загалом він балакав в більшості своїй зі мною. Нічого такого, пусті балачки, що рятували від нудьги у дорозі. Загалом, його основною задачею було обігрівати всіх під час сну.

- Гей, Лансет, чому усі такі напружені? Все через того Рейна та Джоліо?

- Напевне.

- Ти й сам не знаєш, чи я не правий?

- Я нещодавно приєднався до них, тому так, тут ти влучно сказав.

- Навіть Далос став похмурим, хоча він мені спершу видався досить м’якою людиною.

- Марс – «м’яка людина»? Та він завжди ходить, ніби живий мрець.

- Ти не знаєш, через що йому довелося пройти… Він один на один вийшов проти Кароліни.

- Тієї дівчини Норана? І справді, вона циклоп, а я бачив на що вони здатні.

- Звідки ти… Неважливо. Люди перед лицем смерті скидають усі свої маски і стають, мов на долоні.

- Ти добре розбираєшся у людях?

- Я був створений і живу, заради догляду за дітьми від народження, до повноліття. Зараз це вісімнадцять років, раніше було тринадцять і двадцять один, якщо не помиляюся. Багато води з тих часів витекло… Так от, працював я переважно у різних дитсадках та притулках для сиріт у різних епохах. Діти вже несуть у собі подальший характер людини, з яким вони проведуть залишок життя. Дитинство – найважливіший період в розвитку особистості. Знаєш скільки народжується психопатів і вбивць, які усі свої злодіяння скидають на дитячі травми? Це тобі не іграшки. До батьківства потрібно готуватися ретельніше, ніж до екзаменів, чи що у людей є важливіше? Запорука здорової людини – здорове дитинство, ось як.

- Тед, ким ти був створений?

- Не можу сказати. Це типу вашого людського: «Не називай ім’я Боже без причини.». Те ж саме й у мене.

- Зрозуміло. Тед, а що ти умієш робити?

- Огого! Ось ти яку тему відкрив! Скриню Пандори, я б сказав.

- Скринь, кого?

- Не бери у голову, давній прикол… Так от, я вмію: ефективно колихати, вчити, готувати, співати, лікувати, грати на музичних інструментах, лагодити будь-які іграшки, в’язати, ефективно прибирати, можу чітко бачити на відстань до півкілометра, можу знайти будь-яку дитину, будь – де, з зауваженням, що вона не досягла повноліття. Вмію писати казки, вмію змінювати свій голос на різних персонажів з фільмів, мульфільмів, тощо, можу пародіювати і реальних людей та тварин, ознайомлений з десятками технік масажу, умілий тренер з усіх видів єдиноборств, легкої атлетики й інших видів спорту, які існували чи будуть існувати, також я можу…

- Досить. Я зрозумів, що ти талановитий.

- Прошу, я не талант, мене таким зробили.

- Скільки ти вже існуєш?

- Теж важко сказати. Можу лише назвати моїх найвідоміших  вихованців, можливо це, дасть тобі підказку. Я виховав і виколихав: Руріна Гвізонлорда, першого короля усіх людей; Свого творця; Першого з Чотирьох королів – Маламастра Рурунару. Ну й ім’я у нього було… Одним з останніх,  був мій  улюбленець, Моріарті! Він був такий незграбний і кумедний, нічого сам не міг зробити, не клацнувши пальцями, - сміявся ведмідь.

- Яка у нього була фамілія?

- Фортуно, а що? Бачився з ним у місті? Він мене викупив на одному аукціоні, почалася лихорадка за магічними артефактами. Я казав їм, що я не річ, а досить жива істота. Ніхто не слухав… Дякувати творцю, він знайшов мене і забрав, от я у Тетрарху і сидів до цього часу.

- Зараз назвати його незграбним, язик не повернеться.

- Ага, хлопчина могутній став, отримав безсмертя, став лічем. Але для батьків, діти назавжди лишаються дітьми, такий парадокс.

- Лічем?

- Ну це така процедура, де маг розділяє свою душу і там потім таке… Ти що, ніколи не чув про них? Це у свій час було дуже модно.

- Добре, нехай так.

Вони пройшли декілька хвилин у тиші.

- А на рахунок твого творця, як ти міг його виростити, якщо він тебе ще не створив?

- Га? О, тут цікава історія. Взагалі він мене зробив у дарунок дочці свого друга. Я собі жив з ними, жив. Дівчинка росла, в двадцять, завагітніла, родила дитинку, я став її дитя нянчити, а вже потім вона зістарилася та й похоронив я її. Ех, шкода, але такий життя плин. Так от, коли моєму творцю було десь років за двісті, він подумав, що він починає сходити з розуму. Вчинив побоїще на пів континенту, перетворив усе живе на ляльок, якими управляв через нитки, що простягалися до його замку. Потім набридло йому це, вирішив повернути у себе емпатію. Повернув, повністю збожеволів, подумав, що усі його проблеми пішли з важкого дитинства, і якщо він проживе його краще, то не стане таким монстром. Знайшов циклопа Часу, на мить вбив того та зайняв його місце. Перемістив мене у минуле, до свого розбитого від війни будинку. Там я його малого зустрів ну і виростив. Але він такий самий і лишився.