Прощавайте...

Група Рейна прибула в табір. Невдовзі до них приєднався і Деявіро. Троє лицарів та кухар Каріф, чимось порізані, валялися на землі. Пошматованими також були шатра зі стягами лицарського ордену.

- Деявіро, ти не бачив Джоліо? А ти, Далос? Невже ніхто його не бачив? – розгублено мовив Рейн.

Група заперечно похитала головами.

- Зачекаємо його, я буду сигналити райдугою, можливо щось вийде.

- Рейн, можливо не варто нею зараз користуватися. Ти сам бачиш до чого призвело її використання, - розвів він руками навколо, - Це вже не схоже на прості пригоди.

Незважаючи на застереження Деявіро, Рейн дістав камінь.

Дері плюнув і пішов шукати їх речі, що були відібрані лицарями.

Вони дістали свої палатки, які на диво лишилися цілими і вирішили переночувати тут ще одну ніч. На вахті лишилися Деявіро з Тедом. Вдивляючись у пітьму, що створювали тутешні будівлі, Дері все не міг зрозуміти одного. Сила, що він відчуває при приближені до циклопів, хоч і в меншій мірі, але все ще лишилася в ньому.

- Значить тут є ще один, - пробурмотав він.

- Що кажеш? – спитав у нього Тед.

- А, не бери до уваги, - відмахнувся він.

Рейн сьогодні також не спав. Усю ніч, він раз за разом випускав веселку з каменю.

- Боу, що ти робиш? – мовив до нього Дері.

- Він має це побачити! Ми не полишимо його тут.

- Рейн… Твої очі…

Надмірне використання каменю, засліпило його. Його сині очі, покрилися каламуттю.

- Віддай мені камінь! Ти шкодиш собі! Мізки зовсім відбило?

- Забирися! – відштовхнув його Рейн, - Коли тобі було не начхати на мене? На нас усіх?!

- Добре, добре, - спробував вгамувати його Дері, - Роби, що хочеш.

Рейн фиркнув та пішов до своєї палатки. Тим часом, Віктор вже лежав у спальному мішку, роздумуючи над минувшими подіями. Почував він себе не дуже добре, в нього піднялася температура, ще й нежить дратував. Крики Рейна на вулиці бентежили його. Після почутого у спогадах Норана, він боявся Боу. «Йому приснилося, що він має вбити мене, але я не знаю, що він тоді відповів. Рейн поводить себе суперечливо – спокійно. Це бентежить». В очах, у яких раніше Лем бачив підтримку і наївну доброту, тепер проглядалася холодна витримка та кровожерливість. Майже цілу ніч, Віктор не спав, заснувши лише під ранок, обійнявши меч Кьюма. «Солодких снів, брате».

Перед ним розкинулася дивна галявина. Ні тобі деревця, чи квіточки, суцільна трава. Віктор глянув на небо. Блакитне. Він присів на землю. Це зігрівало йому душу. З хмар формувався дивний напис. «Ти маєш убити Рейна Боу».

- Або ж, він, має вбити мене?

 Напис був стертий райдугою, що простягалася вдалечінь.

На ранок, група почала збирати речі. Дещо взяли й у лицарів.

- Їм це все одно не потрібно, - зауважив Деявіро.

Група все чекала Джоліо, якому Рейн спробував сигналити за допомогою райдужного каменю, але безрезультатно. На Боу не було лиця. Мов живий мрець.

- Рейн, облиш це… Скоріш за все, хлопець загинув, - мовив Дері.

- Стули пельку! – крикнув Боу, - Закрий свій поганий рот! Ми не полишимо його тут! Ніколи! Я обіцяв, що він повернеться живим! Якщо буде потрібно, рушимо на його пошуки!

- Рейн, - спробував втрутитися Далос, - Нам потрібно йти. Хтозна, що тут ще може ховатися. Хвилина простою є загрозою для усієї групи…

- Він не міг померти! Просто не міг! Джоліо! Джоліо! – розридався Боу.

Ще ніколи Віктор не бачив Рейна в такому стані. Людина, яка постійно посміхалася і підбадьорювала інших, тепер впала в розпач. Від цього у всіх розривалося серце.

- ДЖОЛІО!

Рейн впав на коліна, спробував кинути камінь на землю, але його спинив Деявіро.

Вдалечині, Джоліо бачив невпинно мигаюче світло. Яскраве та звабливе, воно кликало його до себе. З усіх сил тримаючись, Джоліо боровся з самим собою. Мабуть він робив найгірший вчинок у своєму житті. Невже він покине найріднішу людину напризволяще?

- Хлопчик, хто ти такий? Що ти робиш тут в такий час?

Це було близько п’яти років тому, коли Джоліо втік від батьків у Каменоті. Тоді вечоріло, а на вулиці людей було мінімум. Після чергового з’їзду мисливців Ока, Джоліо побачив одного прославленого мисливця, якого звали Рейн Боу. Він хоч і був дивак, але з крихтою витриманості у своєму дивацтві. На з’їзд той завітав, щоб запросити усіх охочих відправитися з ним у подорож. Звісно ніхто не погодився. В цьому чоловікові, Джоліо бачив свій шанс.

- Мені потрібно втекти звідси!

- Зачекай, молодий пан Джоліо? Що ви ту робите?

- Забери мене звідси, Рейн!

- Стоп, стоп, стоп. Що за жарти?

- Прошу тебе, ти маєш допомогти мені.

- Чому? Тебе переслідують? – оглянув усе навколо Рейн, - Що сталося?

Хлопець  міцно вхопився за штанину Боу.

- Я не можу так більше жити! Я син дворянина, син самого Бейвері! З дитинства маю усе, що забажаю! – ридав хлопець.

Рейн посміхнувся.

- І що з того? Потрібно радіти такій вдачі!

- Я не справжня людина! Я маю усе, не маючи за душею нічого! Я не хотів народжуватися дворянином! Вони забрали у мене мій життєвий шлях! Мої пригоди! Навіщо мені скарби, коли я можу сам їх творити!

Рейн відкрив рота. Очі його були сповнені подиву. Боу обійняв хлопця. «Ось до чого доводить життя дворянина. Маючи усе з народження, вони деградують, перетворюються на слимаків, не на людей». Хлопець вразив його, до глибини душі. Ще ніколи він не бачив людину, що була так схожа з ним у поглядах.

- Я розумію тебе…

Хлопець витер сльози, глянув на Рейна.

- Справді?

Боу дістав райдужного камінця з кишені, показав його Джоліо.

- Так, я ніколи не брешу. Якщо бажаєш пригод, гайда зі мною. Я впевнений, ти знайдеш те, чого бажаєш.  Ну все, все, досить плакати, ти здоровий хлопець так ще й дворянин. Знаєш скільки на чорному ринку коштують дворянські сльози? Дай баночку роздобуду десь і ридай досхочу…