Фортуна

Олень все віддалявся від них. Троє бравих лицарів, що принесли його того разу до табору, бігли за ним так, як вважали тварину винуватцем усіх цих подій. Їм навіть довелося перетворити броню на простий одяг, щоб хоч якось встигати за створінням. Врешті-решт їх знову перенесло, однак замість вулиці, вони перемістилися в величезний коридор оточений десятком колон з усіх боків. Світло ледь потрапляло до нього, через велике розписне вікно, що возвеличувалося над кам’яними стовпами.  Олень лежав перед ними, однак ніхто з цих трьох не наважувався підійти. Пролунав жахливий оленячий крик, що підсилювався луною від величезних пустих приміщень. Копитця оленя почали перетворюватися на людські руки, а очі-бусинки, почали вистрибувати з орбіт. За пару секунд страшної агонії, перед трьома лицарями представ хлопець з дитячим лицем. Весь оголений, він, ще декілька секунд ковзав по гладкій підлозі, після чого скорчився клубочком проговорюючи лише одну фразу, - «Холодно». Перший з лицарів все ж таки вирішив підійти, однак його одразу зупинив другий.

- Воно того не варте, хтозна, що це взагалі таке.

Здалеку почулося клацання. Доволі інтенсивно воно лунало позаду однієї з дальніх колон. Після чергового звуку клацання, велике панорамне вікно вгорі розлетілося на тисячі осколків. З вулиці, через новоутворену діру стрімко линув вітер , несучи на собі маленькі крижинки, що рушили на лицарів.

- Чорт! – вигукнув один з них.

Зреагувати не встиг ніхто.  Побите скло пошматувало біле ганчір’я вщент. Спроба перетворити одяг в обладунки вдалася, однак і саме броня була також пошматована. Лицарі потроху стікали кров’ю. З за колони вийшла потаємна фігура. Вона підійшла до хлопчини, допомогла йому піднятися, після чого вкрила його своєю темною накидкою. Перед лицарями представ образ молодого чоловіка років двадцяти п’яти з сірим волоссям і жовтим оком, райдужка якого дуже нагадувала монету.

- От ми й зустрілися! Нам так пощастило!  - посміхнувся незнайомець,  на мить замислився, -  Як же ш тебе звати Олег? Данило? Себастьян? Не згадаю…

Він глянув на переляканих солдатів.

- «Тобі» пощастило.

 Від цього погляду лицарі задрижали.  Двоє з них кинулися тікати, а перший, витягнувши меча з піхов, непохитно стояв. Віктор підвів очі на дивного незнайомця. Його манера поведінки нагадала йому того самого старця, якого він бачив уві сні, але дещо не сходилося з тим образом. Усе тіло пронизував біль після перетворення.

- Ви ж той старець, який мені снився!

В оці незнайомця засяяла монета, а на обличчі проявилася посмішка.

- Так!!! Спрацювало! – підстрибуючи голосив він, паралельно цілуючи великий палець яким клацає…

Радість його притупилася, він продовжив:

- Дивися, ми з тобою потім поговоримо, а зараз, дай мені свою руку, - ввічливо попросив він.  

Віктор слухняно виконав прохання.  Незнайомець вхопив її, і своїм гострим, довгим нігтем надряпав на долоні якийсь символ.

- Що ти робиш?! – крикнув Віктор.

Лем вирвав у нього свою руку, на якій вже красувався шрам з дивним знаком.

- Це ж права рука була, чи не так? Сподіваюся ти правша, - він дістав з ременя на поясі добрячий ніж, - візьми оце в свою праву руку і поріж цього бідолаху, - він вказав на лицаря в ступорі.

- Якого? Ти зовсім навіжений?

- Час не любить простою, - голос незнайомця набував все більш агресивних рис.

- Я… Я не можу просто так… Це ж вбивство!

- Друже мій, - продовжував він, - його посікли крижинки, він і так мертвий! Нумо! Використай мій тобі подарунок.

Віктор стиснув у руках ніж. С кожним кроком він все наближався до переляканого лицаря, очі якого втратили той самий блиск, що притаманний усьому живому. Ніг Лем зовсім не відчував від холоду, а зжаті промерзлі пальці все стискали ручку ножа. Все це здавалося йому необхідною мірою так, ніби зараз обирається хто з цих двох буде жити. Без явних причин, він вбачав у незнайомцеві небезпеку і велику прірву між можливостями. Жовте око, маніакальна посмішка, гордівливість у кожному русі і непорушна впевненість і вседозволеність, створювали образ… Образ подібний до Богів.

Зі сльозами на очах він замахнувся на лицаря. Тріснутими від сухого, холодного повітря губами він вимовив:

- Вибач…

Удар, супроводжуючись глухим звуком, пробив обладунок та натрапив в самісіньке серце.

- Що це?

Тепер Віктор дивився на самого себе з перспективи того лицаря. Час ніби йшов назад. Звали цього солдата Лансет Фоній. Лему також це здалося дивним так, як він гадав, що сам вигадав це ім’я, однак все на розсуд випадку.  Він ніби вже давно знав і тих чоловіків, що втекли. Здавалося, що знайомі вони дуже довгий проміжок часу. Віктора перемістило до табору лицарів, у момент, де вони біля вогнища співали пісні, сподіваючись на солдатську вдачу; як кухар Каріф і ці троє роздивлялися його у вигляді оленя. Ще глибше… Як вони зустріли на просторих вулицях Тетрарху змучену тварину. Про, що тоді думали. Ще далі… Знову табір. За секунди він пережив довгі шістдесят днів, які Лансет  пробув у мертвому місті.  Сон, що приснився йому… Як він отримує славу і довгоочікуване визнання за відкриття та відновлення цього міста, хоча Фоній завжди притупляв свої амбіції. Хто він такий, щоб отримувати визнання, чи вартий він його? Лансет й інші новобранці бралися в похід, лише з ціллю переносу провізії. Армія, як ніщо інше допомагає людині дізнатися про своє місце. Згадує той тяжкий вибір. Залишитися з Дурахманом, чи повернутися в місто з іншими. Як Фоній сидів і обговорював з товаришами цю подію. Вони прекрасно розуміли, що представляють лише масовку, серед еліти ордену. Без неї вони не зможуть вижити. Прості люди, навчені не більше ніж махати мечами за три місяці перед експедицією. Однак Лансет з товаришами не могли зрадити свого командира. Дурахман – той, що дав їм роботу і надію. Ближче наближалися спогади про життя в Каменоті. Як з Лансета простого прибиральника, роблять лицаря, що працює на півставки. Цього було достатньо, для його его. Віктор пробирався все далі у кору свідомості. Каменот здавався чимось справді дивовижним, якщо порівнювати з Жонтаром. Дерева, що ростуть посеред вулиці, затишні лавки і магазинчики. Кожна мить перебування в цьому місті, сповнювала його серце радістю. Він скучив, скучив за зеленим листям, теплим повітрям і блакитним небом. Ці п’ятнадцять днів вичавили його мов ганчірку. Все далі і далі він пронизувався душею і світоглядом Лансета. Він прожив чудове життя, хоч і не без горя, яке було сповнене десятків друзів. Завжди Віктору було цікаво, як насправді живуть нормальні люди. Він наново вчився говорити, дізнавався про людей і про місця, яких просто фізично не міг знати, але вкорінювалися вони в душу, мов рідні. Ці образи стали єдиними для Віктора Лема і Лансета Фонія. Останнім, він відчув страшений біль в грудях, від якого хотілося  кричати. Повитуха підняла його невелике тільце догори.