За новий Тетрарх! За нову столицю людства!

Перед його очима пропливали моменти до прибуття в Тетрарх… Як одного разу, ще в Каменоті, він міг дозволити собі спати роздягнутим. Саме тоді, у готелі, йому приснився віщий сон. Про Тетрарх, його місце знаходження, про кожну вуличку і куточок цього міста. Тоді в серці  командора запалала надія. Він, простий старшина, Григорій Дурахман, пішов до голови ордену, зі словами, що надія все ще є. Їх орден, що іменується «Боротьба зі спокутою», довгі роки шукав легендарну столицю держави чотирьох королів, місто Тетрарх, яке колись було для їх предків домом. Після падіння останнього короля Торіона, місто було спустошено, а людей, що населяли його, примусово депортовано. Звісно за цей час орден розрісся, тому в ньому були не тільки нащадки людей з Тетрарху, а й прості ентузіасти, які мали намір допомагати людям.  Голова ордену, також не остання людина у світі, звали якого Атормент Босіаф, повірив йому і відправив групу людей з Григорієм на чолі, на пошуки міста. Вони справді його знайшли. Саме таке, як їм розповідали прадіди з прабабусями. За легендою говорилося, що місто було штучно вирощене з магічного зерна. Такою технологією володіли лише чотири королі. Надія палала в очах бравих воїнів, що присвятили своє життя цим пошукам. Всі безхатьки та жебраки, нарешті знайдуть притулок, а дворянство втратить свої панівні позиції. Саме таку ціль наслідував Дурахман, проходячи вулицями цього міста. Орден не сповідував ідеології знатних родів, хоча ретельно приховував це. Саме пани загнали люд в страшні рамки закону, поєднані з масовою бідністю. Вільна від них територія могла б змінити усе: підняти людей на повстання, зробити світ таким, яким він заслуговує бути. Однак мрії про відновлення так і лишилися мріями. Орден не володів такою кількістю можливостей та грошей, щоб відновити його. Ніхто не володів. Шансів на відродження міста не було. З верхівки ордену був наказ, про припинення експедиції. Навіть релігійні кола втрутилися. Зібравшись у головному шатрі, лицарі чекали наказу згори, щоб скорегувати свої подальші дії. Маг, Гомель, здібністю якого, було буквально мінятися головами з людьми на відстані, без свідомості сидів на стільці. Напруження навколо росло. Тіло затрусилося, голова почала дуже швидко обертатися навколо себе. Волосся і саме лице змінилося. Він встав, прохрустів шиє.

- Перепрошую за очікування, - відкашлявся той, - Від імені Голови ордену «Боротьби зі спокутою», Атормента Босіафа, я нині говорю його словами:  «Ознайомившись з вашими докладами, щодо ситуації у місті, я, голова ордену «Боротьби зі спокутою», Атормент Босіаф, прийняв рішення щодо припинення експедиції, через неможливість подальшого дослідження міста, в зв’язку з фінансовим та людськими факторами. У ході завдання,  ми втратили трьох верховних лицарів ордену, людей, смерть яких стане темною плямою на історії ордену. Тому з усією відповідальністю, я наказую вам покинути місто протягом трьох днів. Не виконання наказу, і самовільне продовження діяльності у Тетрарху буде каратися смертю» - задиктував маг.

 Ніхто не буде жити в сніговій пустелі. З цим Дурахман змиритися не зміг. Людина, що надумала собі, що на її вік випаде доля потрапити в історію, як тому , хто повернув Тетрарху давно минувшу славу, зірвало клепку.

- На нього надавили, хіба ви не бачите?! Трекляті дворяни наставили йому ніж під горло! Хіба ми будемо терпіти? Проковтнемо це?  – крикнув Дурахман.

- Наказ є наказ. У нас є день, щоб зібрати табір і рушити назад до столиці, - спокійно мовив верховний лицар Сігран.     

Інші лицарі навколо, мовчки погодилися з ним.

- Шапен, накажи людям збиратися, - м’яко наказав Сігран.

- Так точно сер, - віддав він честь і вже був готовий вийти з шатра.

- Стояти! – витягнув меч Дурахман, - Ви тут не в праві командувати!

Усі навколо стояли непорушно. Для них, така витівка Дурахмана, не несла жодної загрози. Усі вони – верховні лицарі, маги з десятилітнім досвідом, яких у народі прозивають ледь не Богами, а вороги обізвали монстрами.

- Що ти робиш? Невже вирішив порушити кодекс? – спокійно спитав Сігран.

- Чхав я на ваш кодекс! Ви не є лицарями ордену, якщо послухаєте цього безхребетного недоумка! Тільки він зачув, що йому дихають у потилицю, одразу дав задню! Негідник! Зрадник нашого народу! Я жив заради цього моменту, і так просто звідси не піду.

- Григорій! У разі зафіксованого порушення кодексу, ми маємо право вбити тебе. Ти єдиний верховний лицар з поміж нас, що не є магом. Безглузда смерть, я вважаю, - спробував утихомирити його Вольз.

Вольз був мудрий чолов’яга. Високий чоловік, років тридцяти, з розвиненою мускулатурою та облисілою головою. Головною його відмінністю був темний відтінок шкіри, це була особливість зіркового народу, що не складно здогадатися, жили на зірках. Від нього постійно пахло різними пахучими травами, які він професійно вирощував і оброблював, перетворюючи на пахучі свічки, парфуми, чи лікувальні мазі.

- Не намагайся налякати мене, покидьок! 

Один з магів, Консінвальд, непомітно для інших, готував своє закляття, щоб швидко прибрати Дурахмана, однак в момент,  його руки задрижали, перестали слухатися.  Він оглянув присутніх. Сер Рональд, стояв безтурботно, лише поглядом змусивши того позадкувати. Рональд мав дуже рідкісну особливість, у нього була гетерохромія, очі мали різне забарвлення.

На галас збіглися інші лицарі.

- Що трапилося? – мовив один з них.

Подих перехопило. Забачивши зброю, солдати також оголили мечі.

- Що відбувається?! Пане Дурахман, пане Сігран, Вольз, Рональд?! – крикнув один з солдатів.

- Хто ти, солдат? – мовив Сігран, - Назвися.

- Лансет Фоній, пане.

- Ти розумієш, що ти зараз робиш? Ти наставив зброю на командуючого.

- Ви також наставили зброю на командуючого! – відповів той.

Сігран склав руки, приготувавши закляття.

Хлопця обступили інші солдати, що активували обладунки.

- Нас усіх тут не переб’єте! Полиште пана Дурахмана у спокої, - крикнув найстарший з них.