Усе пішло не так, у мертвій столиці : частина 1

Все ближче і ближче ми наближалися до перших понівечених будинків мертвого міста. Вони дуже відрізнялися від усього того, що я бачив до цього. Високі монументальні споруди, ідеально відполіровані та майстерно витончені у своїй застиглій, холодній красі. Кожен будинок був  оздоблений різними символами і не був обмежений якоюсь геометричною формою. Було складно уявити собі, що раніше хтось тут жив. Жонтарівські будівлі та й вся сьогоденна архітектура не могла витримати конкуренції в порівнянні з давно покинутою перлиною людського генію. Зазорів між будівлями було майже непомітно. Іноді закрадалися думки, що це місто не могла створити рука людини, ніби воно саме проросло цільною рослиною з крижаних глибин і закам’яніло, в усій пишності свого квіту. Вулиці були лише арками над кам’яним виноградником. Такий подив це місце викликало не тільки в мене. Рейн, Деявіро, Далос, Джоліо не могли підібрати слів до того, що нам пощастило побачити. В самих будинках було колись доволі затишно: тут налічувалося близько 5-7 поверхів, усі вони в собі містили близько трьох квартир і поєднувалися кам’яними сходами з оббитими шкірою поручнями. 

Ми вирішили поселитися на п’ятому так, як з його вікон було краще за все видно місто. Наповнення будинків було доволі звичне, для простої людини. У середині минулі власники оздоблювали все деревом і килимами з різного хутра, щоб хоч якось наповнити пустий кам’янистий простір. Квартири були доволі просторі, а кривизна самих споруд ззовні, в них не відчувалася. Ми якраз знаходилися в одній кімнат. Все майно було полишене на розсуд плину часу. Раніше білий пухнастий килим, нині покрився сантиметровим шаром пилу, який димкою вимітався з нього при найлегшому подуві вітру. Ми намагалися зайвий раз навіть не наступати на нього. Вишукані меблі, які постійно оберігалися господарями через їх високу вартість, тепер тріскалися і руйнувалися без належного догляду. За вікном вила могутня стихія, скоріше за тим, що від нього лишилося. Тепер це лише рама з розбитим склом, що незважаючи на всі її зусилля, все одно впускає потоки вітру з зовні, всередину.

 Було вирішено переночувати тут. В цій кімнаті лишилися Деявіро і Далос, які після недовгих роздумів викинули килим з вікна. Джоліо оселився на кухні, а Рейн у вітальні. Я зостався в коридорі. Діставши спальні мішки ми почали готуватися до сну. Вітер безперестанку продовжував завивати за стіною. Дуже дивно, що тут не лишилося жодної картини, чи їх тут навіть не було? Це місце гнітило мене. При кожному подиху тутешнього повітря в грудях вирувала лише смута. Було незрозуміло з якого часу ця будівля тут стоїть, з давнього минулого, чи майбутнього. Ще ніде я не бачив будівель такої складності, такої естетичності, такої штучності.  Настала ніч, це було помітно через стихаюче світло, що ледве пробивалося в темний коридор. Я все лежав в своєму теплому мішку і роздумував над подальшими діями. Куди сліпа віра в Рейна мене заведе? Чи є цей ризик виправданим? Ніхто не в силах дати мені відповідь на це питання, крім мене самого. Все більше в сон мене клонило від глухого бряжчання каміння об сходи з того ж матеріалу. Звук від нього посилювався з кожним разом, поки не стало зрозуміло одне, щось наближається. Набувши апогею, ніби це «щось», стоїть прямо переді мною, він затих. Я припіднявся, готуючись до найгіршого, обома руками узявся за ножа. Двері з темного дерева ніби поглинали темряву коридору, зливалися з нею. Видавав їх невеликий отвір, схожий на око, що трохи відблискував у повній темряві. Ми стояли один навпроти одного, випалюючи поглядом, готуючись до дій опонента. В моєму дитинстві цю гру називали витріщалки, ми  з Віктором в неї частенько грали. Але тут ситуація була інша, тепер ця дитяча гра була ніби ціною в життя. Я кліпнув перший. Брязкіт відновився і одразу загубився серед тріску дерева. Кам’яний спис пробив двері, влучив мені в плече, прибивши до стіни, мов цвяхом. Руйнуючи стіну, жбурнув мене в право. Я хутко піднявся і побіг до кімнати Деявіро з Далосом, зазиваючи на допомогу. Сльозливі заклики про поміч не були почуті.  В кімнаті нікого не було, лише біло-сірий килим красувався посеред кімнати. «Його ж викинули…». Я схаменувся, зачинив за собою двері і відбіг до стіни. Довго вони не витримали. Кам’яний брязкіт рушив по мене. Підлогу застилав пил від руйнування стін, а невеличкі камінці, падали на землю, мов дощ.  Кров текла рікою. Вхопившись за плече і поближче притулившись до залишків вікна, я, мов загнаний звір, став  чекати свого нападника. В кімнату зайшов здоровезний лицар. Списа він полишив ще в коридорі. В положенні навкарачки, кам’яне створіння зайняло майже весь простір, залишивши мені невелике місце біля отвору на вулицю. Надто довгі, непропорційні з худим тільцем шия, руки й ноги. Все тіло ідеально закривала елігантна, потріскана від часу броня. З забрала шолома нічого не визирало, але пар від подиху лицаря, чітко проглядався. Вибору не було.  Я, що сили розігнавшись, вистрибнув з вікна. Це було невдало. Не впоравшись з керуванням тіла у вільному падінні, я падав вниз головою. Падав на диво довго, але врешті решт приземлився у замет. Підвівшись, я обтрусився від снігу. Глянувши на плече, мене пронизала страшенна паніка. Криваві шматочки снігу осипалися з розірваної рани. Інстиктивно, я побіг, якнайдалі від цього будинку, від цього страшного лицаря. Пробігти вдалося недовго. Я петляв від вулиці на вулицю, через двори і підворіття. Це не завадило моїм катам наступити на мій слід. Я вибіг на велику площу, ніби на галявину, серед кам’яного лісу. Тут мене вже очікували. Лицар, вже зі списом, стояв трохи далі. Тільки но помітивши його, я спробував повернути назад, однак там вже чекав ще один його поплічник. Це кінець. Я стояв серед двох вогнів, все чекав, коли ж вони мене повністю спопелять. Відчувалося, ніби я в коридорі, поміж двох стін, що невдовзі здавлять мене. Більше за все, я переживав не за тіло, а за душу, що такого утиску могла не винести. Обидва одночасно встали в бойову стійку, підготувавши списи перед собою і ніби по команді, кинулися. Лише мить і списи проткнули мене під руки, після чого підняли високо догори. Неймовірна картина, ніби статуя возвеличувалася переді мною: двоє лицарів, що гордо піднесли свої списи вгору, на яких красувалося тіло їх жертви, що широко розкинула руки в різні сторони, ніби обіймаючи цей світ в останній раз.