Дванадцять днів у Вічній Мерзлоті

Деявіро увів мене у курс справи, щодо цього місця. «Люди називають цей пустий простір – космосом. Тут завжди панує холод та темрява… Без спеціальних людей, «навігаторів», чи артефактів, подолати шлях через нього вкрай складно, тому здебільшого, простий люд й гадки не має про існування космосу, а передача різних припасів і комунікація між іншими такими, золотими куполами або інакше кажучи «планетами» здійснюється за допомогою величезних караванів, хоча ніхто не забороняє вільно пересуватися крижаною пустелею. Це зона, на яку не розповсюджується дворянська благодать, а це означає, що й закони тут не діють. Кожен в праві робити усе, що заманеться.» - це найголовніше, що я почерпнув з його розповіді.

Того ж дня, ми встали на привал. Рейн бентежився за мій стан, тому було прийняте таке рішення. Воно й не дивно, я весь був синій. Такі температури мені точно в новинку. Це був мій перший привал в крижаному всесвіті. Ми розбили палатки, розклали припаси. Їжею тут завідував Деявіро. Готував він, хочу сказати нормально, для походів - саме те, що треба. Повечерявши у тиші, ми почали готувалися до сну. Невдовзі , до мене зайшов Рейн.

- Можу присісти? – ввічливо спитав він.

- Так, чому б і ні.

Він сів на сіре від бруду хутро, піднявши у повітря цілу хмару диму. Ми обидва закашлялися. 

- Вибач, що не дали кращого настилу, в дорозі ми вже довго, не було часу привести усе до ладу.

- Нічого страшного, переживу.

- Стійкий ти хлопець, мов граніт. Пам’ятаю я реакції інших, у їх перший день…

- Мабуть я бачив жахіття більші, за сніг.

- Боюся спитати, що ж таке у тебе трапилося, - посміхнувся Рейн, - Я ж чого прийшов, ось, тримай, - він протягнув мені згорток тканини, від якого вирувало тепло.

- Що це?

- Грілка, - спокійно відповів Рейн, - Дуже корисна штука в цій місцевості, пригорни до себе і не замерзнеш уночі.

Я взяв її до рук. І справді, вона була досить теплою, однак не обпікаючою, мов регулювала свою температуру.

- Ти ж знаєш про кристальну магію?

- Так, чув про неї.

- От і добре, - посміхнувся Рейн, - Слухай, ти напевно зараз думаєш: " Куди ж я потрапив?", - чи не так? Усі мовчать, хмуряться, атмосфера не з найкращих, це правда, але це тільки з початку. Розумієш, вони до новачків завжди такі. Я беру з собою майже усіх, і деякі звісно не витримували і йшли з команди, іноді з негативними для нас наслідками. Але не переживай, невдовзі звикнуть до тебе. Все буде гаразд! – підбадьорював він мене.

- Мені не звикати. Постійно люди ставляться до мене відчужено, і я розумію чому. За своє життя я вчинив немало помилок, за які жалію досі, але це не поверне людьми, що постраждали від моїх дій, втраченого. Люди бояться і усім серцем не бажають собі проблем. Така реакція цілком виправдана. Я б вчинив так само.

- І справді, - ще раз усміхнувся він, - Але ж помилки це найважливіші уроки. Зробивши раз, не повториш знову, чи не так? 

- Рейн, чому ти постійно посміхаєшся? Для кого вся ця гра?

- В сенсі? Такий вже я є.

- А інші новачки, про яких ти казав, це про кого мова? 

Посмішка ледь не стерлася з його обличчя, силоміць він втримав її і піднявся.

- Куди ти? – здивовано спитав я.

- На добраніч, - спокійно промовив Рейн, але перед тим, як вийти, додав, - Вони - причина чому я постійно посміхаюся.

Світало. Ця грілка і справді дуже виручила, спати з нею – сама насолода. Я прокинувся останнім. Ми всілися біля вогнища, де Деявіро вже готував щось з полишених запасів.

- Що ми сьогодні їмо? – спитав Деявіро

- Смажена картопля і м’ясо, не можу розібрати чиє. Його Рейн з цим Лансетом принесли.

- Давай скоріше вже там, - нетерпляче мовив Боу.

- Покваплюся – потім плюватися будете. Сиди собі смиренно і чекай.

Джоліо хоч і активно говорив, але не на мить не відривав очей від книги. На ній, золотими літерами було написано - «Історія сімейства Бейвері».

- Що за книгу читаєш, Джоліо?

- Не видно? Чи читати не вмієш? Плебей…

- Гей, ти чого! – обурився я.

- Не чіпляйся до людей, - втрутився Далос- Читає собі, то нехай.

- Досить вам, хлопці, - заспокоїв їх Рейн, - Краще перейдемо до чогось, менш особистого.

- Влучна думка, Рейн. Ти мені от скажи, Лансет, ти кажеш, що охоронцем був у паничів, так? - спитав Далос.

- Ну, так.

- То за які досягнення тебе туди узяли?

- Я казав, менш особистого… - намагався вгамувати його Рейн.

- Нічого, все нормально, - запевнив його я, - Далос, я закінчив військову академію в Жонтарі, тому і взяли. Гадаю більшого для цього і не треба...

- Скажи чесно, ти колись вбивав людей? - блискавично вимовив він.

- Я? Ні, ніколи не доводилось. 

- Знаєш, що може чекати тебе разом з нами? Рейн казав тобі, що доводиться робити, щоб вижити тут, серед снігів?  - в своєму пригніченому тоні казав він.

- Далос, досить, це зараз зовсім не важливо... - відходив від теми Рейн.

- Усі ми тут - вбивці. З ніг до голови. Кожен хоча б раз, але вкорочував чиюсь віку, і це не рідкісні випадки. Це життя, Лансет. Життя справжнього воїна, яким ти себе іменуєш...

Уся група пильно дивилася один на одного. Навіть Деявіро відклав свої приготування. 

-...Моя фамілія, яку я узяв собі сам - Марс, ім'я Бога війни. Воно означає, що я присягнувся вбивати, жити у битві і померти в ній. Чи готовий ти стояти поряд зі мною, після почутого, Лансет Фоній?

- Можливо ти назвеш мене останньою паскудою, - глибоко вдихнув я, -  але я людина ситуативна. Якби не це, я вбив би Рейна. Просто так, перерізав би йому горлянку, лише через те, що маю таку змогу. Але я цього не зробив, навпаки ж, врятував його, привів назад і сам встав коло нього. Чому я це кажу тобі? Я вбиваю тоді, коли вважаю це доцільним. На цьому крапка.

Не зводячи з мене очей, Далос відповів:

-Значить ти знаєш куди йшов.