Незнайомець, що йде за райдугою

Одного ранку, після чергового вечірнього гуляння, один з постійних клієнтів, чоловік, що розводив свиней і якого я дуже добре знав, попросив мене провести його додому. Все пройшло добре, його жінка подякувала мені і до сплаченої суми додала ще трохи. Відкланявшись, я пішов назад до таверни, по дорозі згадував той раз, як перестав бути Віктором Лемом, той жах, що відчув тому, що натрапив на ту стежину. Сонце тільки заходило. Рожеве марево, ніби нанесене фарбою, розмазалося по небу. Гарна райдуга простягалася з надр лісу, падаючи десь в селищі. Я зупинився. Райдуга.

- Гей, Ганс! - прокричав в своїй гучній манері Луний, - Де Наталіс? Він же ш пішов того чоловіка проводжати додому і мав повернутися давно! Він тобі щось казав?

- Ні, - невдоволено відповів бармен.

- Може той його, охорону звати, невже того бандита перестрів? А може пропав чи то заблукав?

- Все з ним добре, здається розважається зараз з жінкою клієнта. Віддячує за ледве живого чоловіка – ледве помітна посмішка проскочила на обличчі Ганса, яка швидко була стерта суворим поглядом старого Луного.

-Той хлопчина не такий! Ти то й дівки собі не знайшов! Двадцять п’ять років маєш і гадаєш собі дурню всяку, як би і водив клієнтів, то й здійснилася б мрія твоя потаємна, в хаті діда з його бабою!

Ганс фиркнув, як кінь. Більше він і слова не проронив, хоча Луний , ще певний час намагався з нього щось витягнути.

Двері таверни відчинилися від удару ногою. Легкі шкіряні чоботи вступили на скрипучу дошку. Людський гомін стих. В повній тиші, де було чути кожен його крок по старій підлозі, він підійшов до барної стійки. Подорожній з дивакуватою шляпою, дістав з кишені свого попелястого пальто декілька монет і демонстративно просипав їх на стійку, після чого ефектно всівся на один з стільців, влучним рухом вказівного пальця вказав на обраний ним алкоголь, що стояв за барменом. Ганс згріб монети і швидко перерахував їх, після чого налив йому чарку того, що той собі забажав. Перша чарка була спустошена миттєво. Він поставив її та підштовхнув пальцем до пляшки з напоєм. Ганс переглянувся з Луним - це був самий міцний напій в асортименті закладу. «Скільки він вже випив?», - гадали люди навколо. Незнайомцю все дарма, ні краплинки поту не впало з його лоба, хоча після другої випитої чарки цього диявольського напою люди непритомніли. Тут до гри приєднався ще один учасник. Старший син сімейства Конротів, п’янствував вже другий день в «Рудому Олені». В п’яному маренні він казав, що все це, через провал екзаменів на вступ у вищий військовий заклад в Жонтарі. Хлопчина близько п’яти годин сидів, накривши голову книгою. Цей подорожній викликав у ньому азарт. 

- Ти тут самий -гик- крутий? – ледве вимовив Конрот, поглянувши на нього своїми рожевими очима.

Незнайомець мовчав.

- Бармен! Мені те саме, що і йому!

Прохання було виконано. Перша, друга, третя, четверта. Змагання почалося. П’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята. Десята чарка вивалилася з рук панича. Незнайомець засміявся, через це впустив на підлогу і свою.

-Т… чого смішся?! Я т… зараз… як… -, він не договорив, одразу вдарив того в щелепу.

Незнайомець впав. Обережно спустившись зі стільця, Конрот похитуючись підійшов до нього, нахилившись, вхопився рукою за його комір. Готувався замах на другий удар. Не вдався. Вільна права рука незнайомця контратакувала противника несподівано, панич звалився йому на ноги. Він не подавав ознак свідомості. Незнайомець спихнув його зі своїх ніг і також похитуючись піднявся, однак його вже підхопили охоронці панича.

Я все кружляв у лісі недалеко від селища. За стільки часу тут нічого не змінилося. Дерева лишаються високими, а трава, зеленою. Я також не змінився.

- Бісова райдуга! Гадаєш мені страшно? – мовив я перетворившись на Віктора, - Я тут! Перед тобою! Викликай свого тигра помічника, покінчимо з цим раз і назавжди!

У відповідь чувся лише шелест крон дерев.

- Де ви? Мої страхи?! – дістав я ніж.

 Природня тиша.

- Я не можу більше ховатися! Помаранчеве хутро, веселкове сяйво, мисливці з вбивчими механізмами. Усі ви!

Мовчання.

- Не можу…

Я впав на коліна, тіло скував розпач. Глянув на небо. Блакитне… Райдуга. Можливо вона і була відповіддю на моє питання.

- Де ти був? Таке пропустив! У старого вуса дибом стояли! – захоплено розповідав Ганс.

- Як він виглядав? Той подорожній?

- Та я там знаю? Всі вони на одне лице, от був би ти тут, то б знав? Я по жіночим обличчям експерт –, похвалився він.

Луний хоч і був дуже злий на мене, але навіть не вимагав пояснення, де я вчора вештався. І на тому дякую. День пройшов швидко, а під вечір батько сімейства Конротів, проголосив на площі, про страту нахаби, що ледь не вбив його сина, заплановану через три дні. «Його тримають у в’язниці під маєтком», - я знав це, бо все ж таки колись жив там. План на цей вечір був дуже простий і складний одночасно. Якщо це справді він – то я його вб’ю. 

У дверях роздався глухий стук. Курчур вийшов на ґанок у домашньому халаті, але як побачив мене, ледь не втратив свідомість.

- Якого біса?! Навіщо ти приперся! Що тобі ще від мене потрібно! – істерично волав він.

- Друже, спокійно. Мені потрібна твоя допомо…

- Друже? Друже?! Не смій мене так називати, ми з тобою не товариші! Згинь звідси!

Собака вилізла з буди, почала галасувати. Я напружив руки, насупив брови.

- Моє терпіння не вічне…

Курчур позадкував. Я увійшов всередину.

- Чорт з тобою! – лайнувся він, підвівся, обтрусився, тугіше затягнув ременем халат, - Проходь, кажи, що треба.

Дивний цей Курчур… То ледь від страху не вмер, а тут вже спокійний, зосереджений. Мов на гойдалці катається…  Я присів на крісло. Курчур стояв непохитно, склавши руки в боки, дивився на мене.

- Мені потрібна твоя допомога, в останнє.

- Та кажи вже, не тягни час.

- я хочу вбити одну людину, власноруч.