"Тебе звідси ніхто не жене"

День добігав свого кінця. Дружина Луного намазала мене маззю власного приготування на основі зеленого кристалу, розтертого в пил, що за два дні вилікувала усі забої. « Дивовиж, не інакше…». Бандит цей, Хазен, тепер заходив до таверни  дуже часто, з однією ціллю, поглузувати з «хороброго» хлопця. Розбиті склянки, пролитий на одяг алкоголь, побої… Було неприємно, але робити нічого. Час минав. У таверні я працював вже близько двох років, а її персонал, став для мене майже рідним. Луний, хоч і був на перший погляд непривітною людиною, насправді піклувався про нас, намагався навчити життю. З Гансом ми також підтримували дружні відносини.  В таверну бармен приходив зранку, а під вечір повертався додому. Людям Ганс подобався, хоч і похмурий на вигляд, але у середині – справжня душа команди. Ця професія йому підходить найкраще. А мене, усе влаштовувало? «Нічого не змінюється, - промайнула в голові думка, коли я лежав на ліжку і готувався до сну, - «Невже такого життя я собі бажав? Забув про власні здібності, терплю знущання  від пихатого бандита, живу на горищі, на постілі, що ледве витримує мене…». Здалося, що потрібно щось змінювати.  В той вечір зібрав усі свої речі і покрокував до виходу.

- Куди зібрався? – хриплим голосом мовив Луний.

- Подалі звідси.

- Невже не сподобалося? Я все гадав, скільки ти тут витримаєш.

- З мене досить. Набридло! Нічого особистого старий, але мені пора.

- І це ти так зібрався у дорогу?! – Луний розсміявся, - Ти за межі селища не вийдеш, що ж казати про цілий світ.

- Вчити мене зібрався? Сидиш усе життя в цій таверні, носу не вертиш!

- Так мене звідси ніхто не жене, навіщо мені йти кудись?

У Віктора встав ком у горлі.

- Прощавайте Луний, дякую за усе, що ви зробили для мене…

- Та йди, йди… Хто тебе зупиняти буде? А подумав, що їсти будеш? Чим на хліб зароблятимеш?

- По дорозі вирішу.

- Завжди здавалося мені, що ти, як не з цього світу уродженець… Більше двадцяти років маєш, а поводиш себе, мов дитина.

Справді… На вигляд мені було точно за двадцять.

- Бувайте.

Я вийшов з таверни, рушив до лісу. Темні хащі, рої комах, лячні силуети, що утворювалися гілками… Нічний ліс заворожував. Йшов приблизно годину. На шляху не зустрів жодного звіра.  Дивно… Чим далі відходив я від селища, тим більше все навколо освітлювалося, невідомим для мене, блискучим сяйвом. Золотиста каламуть, що постала переді мною, нагадувала, чи то стіну, чи то якийсь бар’єр. Заворожуюче і одночасно з тим загадкове… У чомусь потаємне, лячне , монументальне.

- Що це? – здригнувся я.

Здіймаючись до гори, дивне перепона поєднувалася з небом, нічним і безкраїм. Довго думав, але все-таки наважився. Сунув туди руку. Дивне відчуття, мов від кристалу у морозильнику Луного… Долоню скував холод. Витягнувши кінцівку, я довго її розглядав. За бар’єром вирувала крига. Повертаючись назад у селище, в голові пробігали слова старого… «Мене звідси ніхто не жене.». Така впевненість, він ніби стверджував це. Так воно і було. «Можливо мені досить тікати? Пустити коріння і залишитися там, де бажаєш…». В очах блиснула іскра.

Усі знали, де живе той бандит, що тероризував селище. Будинок був розкішний: з дуже дорогої деревини, справді майстерна робота. Моя жертва спала. Хоч і в новинку, за довгі роки я знову повернувся до свого магічного потенціалу. Перетворивши себе на Ріпа, я почав гавкати. З під гори одягу виглядала лише моя морда. Пес у подвір’ї, теж прокинувся і почав вередувати ще дужче. У хаті запалало світло. Хазяїн вийшов на ґанок у наспіх одягненому халаті.

- Дурний пес! – гаркнув він на свого собаку, - Чого ти репетуєш?! Циц, я тобі кажу! У буду!

Тварина заскулила і слухняно заштовхнула себе у тісну конуру. Бандит притуплено пролаявся, сплюнув і вже готовий був заходити назад, як його з-заду обхопив оголений я. Бідолаха спробував укусити мене за долоню і крикнути, але швидше за це, він перетворився на жирнуватого оленя, який ледве міг встояти на ногах. Собака знову почав гавкати, дриґатися на ланцюгові. Марно. Я вхопив бандита за шию і вивів за паркан. Усю дорогу, олень невтомно кричав.

- Стули пельку! – наказав я, пригрозив йому ножем.

Так ми і дійшли до лісу. Перев’язавши копита, я перетворив його на людину

- Якого чорта?! – налякано мовив він, - Хто ти у біса такий? Навіжений? Збоченець? Тільки спробуй, я тебе уб’ю!

Я прийняв вигляд Анатолія.

- Ти? Ти! – ледве не вибухав той.

- Ну, як це, бути нікчемним?

- Під моїм командуванням близько тридцяти головорізів. Вони тебе знайдуть!

- Думаєш, комусь є діло до тебе? – посміхнувся я, - Говорити багато не буду, краще відчуй це, на власній шкірі.

Перетворивши його знову на оленя, вже  такого, щоб міг бігати і стрибати, я пустив його по полю. Бандит не міг второпати, що відбувається. Ще ніколи мені не доводилося так сміятися.

- Якщо закортить стати людиною знову, – кричав йому я, - Через три дні буду чекати тебе у таверни, тварино! 

У темну ніч роздався стук у двері. Луний піднявся, лайнувся, поки прогинав спину і підійшов до них.

- Хто? – з просоння мовив він.

- Старий, це я, Наталіс.

- Чого повернувся? – відчинив двері.

- Мене звідси, ніхто не гнав.

- А що в тебе за хутро на обличчі? – здивовано вказав він.

Я протерся. 

- Та, у лісі підхопив.

На ранок нічого не змінилося, якщо не зважати на скаженого оленя, що бігав навколо таверни. Така активність не могла бути непоміченою. Троє мисливців ухопилися за луки і почали полювати на звіра. Дивлячись на цю комедію через вікно, я не міг знайти собі місця.

- Чому ти смієшся Наталіс? Полювання ніколи не бачив? – спитав Ганс.

- Як тобі пояснити… Пам’ятаєш, як ти підлив одному чоловіку горілку, замість води? Тоді здається його товариш тобі заплатив…

- Ну і що з того? – розгубився бармен.

- У цій ситуації ти не помічаєш у воді горілки.