Обдарований

Життя складне, незважаючи на твій вид, расу, чи соціальний стан. Всі ми в тому чи іншому рівні, є те - чого уникнути не може ніхто. В такому світі жив і я, син шляхтичів, що заправляли в невеличкому поселені. Назви його вже й не згадаю, однак запам’яталося воно мені своєю казковою атмосферою. Невеличкі хатки, бережно укладені камінцями доріжки від домівки до домівки, яскрава і гучна таверна та великий маєток моєї родини, де я жив. І все це оточене зеленим, густим лісом, що надавав цьому місцю незабутній смак повітря. В селищі зі знатного роду був лише я, всі інші - діти селян з якими батьки категорично заборонили спілкуватися. Ніби вони чорнять мою гордість, псують світогляд і в подальшому, через прив’язаність до них, я не зможу раціонально правити. Звісно для восьмирічного хлопця це все було дико, тому батьків я не слухав.

Не тільки знатним походженням мене наділив Бог, а ще й магічним даром. Лише силою думки, я міг перекинутися ким завгодно, залежно від своїх бажань. Звісно, були намагання перетворитися й на дорослого, але нічим хорошим вони не закінчилися. Лице було справді доросле, а все інше тіло, залишалося таким самим, дитячим. Користуючись своїми здібностями, мені вдавалося вислизати з під нагляду покоївок і йти гратися в село, з іншими дітьми, потім повертатися під вечір назад, та вислуховувати наганяй від батьків. Також карали відповідальних за мої витівки, декого навіть виганяли з маєтку, але мені було чесно кажучи байдуже. 

Люди в селищі, якось дивно реагували на мій одяг, хоча казати нічого, я сильно з поміж них вирізнявся. Жодної тобі дірочки чи заплатки, тільки приємна до тіла вишукана тканина. Окрім перших спроб вийти назовні, коли жителі селища доносили на мене вартовим, які не без зусиль повертали мене назад, я все ж таки зміг проскочити і повз них, вперше вступивши на "дитячий майданчик". Так малеча називала невеличке поле, коло селища, на якому вони влаштували собі місце для ігор. Там на мене зиркали з підозрою. Я представився своїм справжнім іменем. Ну й дурень! Діти подивилися на мене, і на мій подив, спитали, хто це такий. 

- В сенсі хто?- ввічливо спробував відповісти я, - Син шляхтичів, володарів цієї землі. 

- Невже самого Фенфельдера син? - затамувавши подих спитали вони.

«Фенфельдера? – розгубився я, - Хто це?».

Мені було настільки незручно від того, що я не знав, хто такий Фенфельдер. «Я ж дворянин, така ганьба!».

- Та ви все наплутали. Де я хоч слово за нього сказав? – спробував виплутатися я.

- Навіщо ти нам тоді голову морочиш?

- Як ти...

«Спокійніше», - заспокоював сам себе я.

-…Слухай уважно,  я хочу завести собі друзів, і не хочу з вами одразу сваритися, тому на перший раз я буду поблажливим і пробачу тебе, якщо ти зараз вибачишся...

Ззаду мене почувся тріск тканини. Я відскочив, глянув за плече. Частина моєї сорочки звисала до низу. "Її порвали... - розлютився я, - Підло порвали поки я не бачив! Я ж просто хотів подружитися... Хто? - глянув я на купу дітей". 

Низенький хлопчик з парою відсутніх передніх зубів, жадібно посміхався, міцно стискаючи шмат дорогого матеріалу. 

- Навіщо ти це зробив?! - гаркнув я.

Діти з цікавістю переглянулися між собою. 

- Що ви робите? Не підходьте! Назад! – кричав я.  

Вони не слухали. Їх руки простягалися до мене все ближче і ближче. Було так страшно... У голові почали залазити різні лячні образи, викривлені обличчя та форми тіл… В спробі захиститися, я напружив уяву, виокремив один з таких кошмарів у свідомості та почав перетворення. Один лише Бог знає, що за жахіття було зображене у мене на лиці в той момент, але побачивши залиті сльозами і страхом очі дітей, міг собі уявити. Від цього страховиддя, діти розбіглися хто куди, і якнайдалі, лишивши мене одного. Облегшено здихнувши, я глянув на землю. Відірваного шмата тканини ніде не було. Схоже, що навіть перед лицем страху, той хлопчик її не впустив... Це навіть похвально.

У такому вигляді мені довелося йти додому. Перед головними воротами мене помітили стражники і хутко завели в середину. "Що трапилося, молодий пане? Хто це зробив? - летіли в мене питання прислуги. "Та не знаю я, що сталося або не розумію..."

- Батьку?

- Сину? – він кумедно глянув на мене.

Ми якраз сиділи на дивані в одній з кімнат, проводили так звані «заняття». Батько вирішив не віддавати мене до школи у місто, так, як і сам був дуже освіченою людиною. Він вважав, що дати мені якісну освіту – це його прямий обов’язок. Тричі на тиждень, ми сідали з ним тут, і розбирали різні книжки. Теми йшли у різнобій, але мені це ні скільки не заважало. Під час занять батько не говорив зі мною, щодо моїх пропаж. Він казав: «Освіта, це не покарання і не час для прирікань. Якщо я не можу пояснити тобі словами, тут, що ходити у селище небезпечно, значить нехай так воно й буде».

- Хто такий Фенфельдер? – спитав я.

Батько спочатку здивувався, поправив свій монокль, і відклав книгу, яку ми зараз розглядали.

- Де ти про нього почув?

- У…

- …Точно, про що я таке кажу, - почухав він потилицю, - Що ж… Фенфельдер – це володар цієї землі, що заправляє у великому місті, що знаходиться неподалік. У славетному Жонтарі.

- А хіба не ти правитель?

Він посміхнувся і похлопав мене по плечу, як зазвичай полюбляв робити.

- Я намісник. Це людина, що допомагає володарю у важливих справах, але це не применшує нас, як знать. Тобі поки не потрібно про це думати. Ти ще замалий.

- Батьку, ти ж не будеш сварити тих хлопців, що порвали мені сорочку?

- О точно, - вигукнув батько, ніби щось згадав, - Краще зараз, заплющ очі, і ось, - він протягнув мені перо, у чорнилі, - Бери, обережно тримай пальчиками. Ага. Саме так.

Він поклав на невеличкий столик біля нас лист паперу і перетягнув його ближче до мене.

- Навіщо це все? – здивувався я.

- Зараз ти намалюєш мені те, що відчуваєш душею.