Мій новий друг - Віктор

Після того інциденту я ще довгий час вагався вийти ще раз. Мені дуже кортілося, але в ту ж мить я уявляв собі все страшне, що може зі мною там трапитися. Зрештою, навіть батьківське рішення, після пережитого, можна було зрозуміти. «Вони хвилювалися за мене, намагалися вберегти від цього». Мені було соромно за це, що не довіряв їм, вважав себе розумнішим. Тепер до мене дійшло усвідомлення, що це не так. Але довго я себе не корив. «Усе потрібно перевіряти власноруч. Враження одного, кардинально може різнитися з враженням іншого. Ось чому я це зробив».

- Тепер на серці спокійніше, - говорив сам з собою я.

«Значить все? Більше туди не ногою? Які там можуть бути друзі? Дикі тварини! Їх і людьми важко назвати…».  

І все одно, був би це не я, якби не спробував знову. В цей раз я вирішив зробити розумніше.

Зібравшись з думками, я вхопив зі своєї кімнати ковдру і рушив на вулицю. Там, я трохи повазюкав її у землі, і з білосніжної, вона перетворилися в світло-коричневу. «Саме те, що потрібно». Придавши собі вигляд старенького дідуся, я накинув на себе цю імпровізовану накидку, і рушив по селищу, без страху, що мене впізнають. 

Ніби в інший вимір потрапив. Люди тут брудні, неотесані, а запах від них… Тхне за кілометр! Невже вони ніколи не користувалися парфумами? Навіть тоді, на майданчику, запах був приємніший.

Днем, людей у селищі меншало, більшість працювали на полях, або випасали домашню скотину. Лише деінде можна було побачити стариків, що мостилися на лавках у своїх подвір’ях і щось жваво обговорювали. Якраз проходячи повз одну з таких, я пересікся поглядами з чоловіком, у якого люб’язно позичив лице на сьогодні. Розуміючи усі ризики таких пересічень, я що сили побіг від нього. Нікого не турбувало, як це старий дід може так спритно гасати. «Скажу одне – Може, ще й як!». Поки усе на мою користь.  

«Що ж я почерпнув за цей день у селищі? Зрештою, нічого цікавого. Люди просто живуть своє життя, іншого не скажеш. Враження було ніяке. Нема було від чого вражатися, усе дуже приземлено. Схоже мені і справді не вдасться знайти друзів, нема в цих людях нічого такого, як я собі надумав до цього. А можливо? Ні, не можливо, досить займатися маячнею! Якщо нічого не знайшов, значить не там шукаєш, ось як! Візьми себе у руки, і гайда далі, світ же ш не маленький? – роздумував я, дивлячись, як інші граються між собою, як посміхаються, і як радіють кожній проведеній разом миті.   

Вони не приділяли ніякої уваги старому чоловікові, що мовчазно стояв біля них вже близько години. Руки тряслися, дихання почастішало. В один момент, я відчував і горе, і заздрість і ненависть одночасно. Я розумів, що вони мені попросту непотрібні, але навіть самому собі це пояснити було вкрай важко. Тут, я побачив одного хлопця, що щось намагався випитати у інших. Я підійшов ближче, але поки підходив, більшу частину розмови, пропустив поміж вух.

- Навіщо тобі той виродок? – запитували у нього, - Це монстр, самий справжній, усі бачили!

- То ж, якщо монстр, і ніхто ще такого не бачив, то можливо це буде нове відкриття! – сяяв від запалу хлопець, - Ну ж бо, допоможіть мені! Розкажіть усе, що знаєте!

- Та ми ж кажемо, що він втік від нас, як ми його набили кулаками! – казав той хлопчина, що порвав мою сорочку, -  Усю лісову тварюку треба заганяти назад у їх хащу!

Схоже, його слова сподобалися дітворі навкруги і вони почали горланити в його підтримку.

- Нічого не зробиш, - тяжко зітхнув хлопець, - А я сподівався…

«Що значить втік? Він знущається? – я почервонів від злоби, - Досить! Зараз побачимо, хто втече!».  

Тоді, вперше переборовши страх, я відкрив для себе мабуть найкращий період свого життя. Повернувши собі вигляд дворянина, я побіг до них. 

- Хто це тут втікав? – поставивши руку в бік, гордо сказав я.

Лише забачивши мене, діти застигли.

- Тікай! Монстр! – крикнув найвищий з них, схоже головний.

За цієї командою, вони кинулися хто-куди, лише той хлопчина, що навіщось шукав мене, залишився стояти на місці. Я підійшов ближче.

- Чому не тікаєш? – з цікавістю запитав я.

- А є причина?

Декілька секунд ми промовчали.

- Слухай, - спитав він, - Чому вони тебе називають монстром?

- Навіть уяви не маю, - відповів я, - Я просто нещодавно почав ходити в селище, але такої реакції не розумію.

- Звідки ти?

- З маєтку, я син намісників, що правлять тут.

- Ось як… Тоді це виправдано. Дворянство для нас таємниця. Я наприклад до цього моменту навіть не знав, що у них є син.

«Схоже що й про намісників він лише знав те, що вони відносяться до дворян. Не буду з себе строїти незрозуміло що, я теж до недавніх пір нічого не знав».

- То ти не знав? І інші також? – питав я.

- Так.

Все стало більш зрозумілим. Схоже мої батьки тримали моє існування в секреті від селян. Що ж, не можу знати навіщо вони це робили, але різниці гадаю нема.

- То навіщо ти виходив в селище? У маєтку хіба так нудно?

- Навіть не уявляєш. Я ж там живу один… Тобто з батьками, але друзів у мене нема.

- Значить ти шукаєш знайомств?

- Саме так.

- Добре, я завжди радий новим друзям. Особливо дворянам, - посміхнувся він.

Так, мені пощастило зустріти хлопця, однолітка, на ім’я Віктор. Ми з ним одразу затоваришували. Діти швидко знаходять між собою спільну мову.

Віктор був набагато енергійніший за мене: вмів вправно лазити по деревах, добре розумівся на різних лісних травах та поведінці тварин.  Приструнити  пса, що загрався,  йому не мало жодних труднощів, але в диковинку для мене , не зважаючи на усі його навички, він не вмів читати, як й інші діти. Всі казкові історії, праці науковців з великих міст, все те, чим я з малку захоплювався і вивчав з батьком, для них, було покрите густим туманом. Він просто не міг зрозуміти мої дивні порівняння з героями незнайомих йому книжок. Гадаєте це його спиняло? Навпаки, Віктор вбачав у цьому можливість. Книга? Жарт? Нова Фамілія? Для нього це було щось нове та раніше недоступне. Він завжди після того, як я щось таке викину зі свого арсеналу, починав активне розпитування, що іноді походило на допит. Доводилося йому пояснювати. Натомість, Віктор навчав мене своїй премудрості. Кожен отримував від іншого вигоду, хоча не скажеш, що це було щось необхідне. Нам просто подобалося проводити час у двох.