Перший ювілей

Минув ще рік. Я святкував свої десять років, через що, був цілий день вимушений сидіти в маєтку, щоб не викликати зайвих питань. На цю дату з Жонтару, великого міста неподалік, зібралися сім’ї батькових друзів, також дворян: пана Розіневського та Чесового. Відповідно разом з ними, приїхали їх діти: Коніванц та Ларс Розіневські і єдина дочка Чесових, Юлія. Вони приїжджали не в перше, наші сім’ї завжди збиралися на різні свята, переважну частину яких, ми святкували у нашому маєтку.  Їх, у супроводі десятків лицарів, на територію маєтку внесли на паланкінах  декілька розвинених чоловіків, метрів зо два ростом, у розкішних костюмах. Коли ж дворян поставили на землю, чоловіки з гордо піднятими головами розійшлися в різні боки та встали на коліна, а лицарі, гордо вистроїлися по рядах. Розіневські та Чесові предстали перед нами. Усі вони вирядилися в якісь дивакуваті костюми з довжезними рукавами та непропорційно великими манжетами, а коміри в жіночих вбраннях, ледь не закривали все обличчя. Сім’ї вийшли на центр біля головних воріт маєтку. Разом з нами, рушили ще декілька вартових. Чоловіки потиснули один одному руки, жінки та діти, вклонилися, охорона намертво вчепилася поглядами.

- Вітаємо вас, на нашому святі, - урочисто мовив мій батько, прокрутивши палицею в руках.

На цей раз він здавався цілком нормальним, таким, як завжди. «Невже він хворів, чи щось типу того?».

- Раді бути запрошеними, - відповів Розіневський.

- Щиро вдячні вашому запрошенню, -  додав Чесовий.

Ми пройшли в середину. Поки банкетний стіл готувався, мене обліпили дорослі зі своїми щирими привітаннями. Як мені було відомо, пан Розіневський, був дуже впливовий суддя в Жонтарі, а Чесовий – банкір. По ним було видно, що люди вони неостанні, навіть серед дворян. Вишиті костюми, кільця майже на кожному пальці, можливо вони й на ногах їх носили? Наскільки розкішно виглядали чоловіки, так разів зо два розкішніше виглядали їх дружини. Зелені, помаранчеві, блакитні помади, довжезні нігті, золоті пасма вплетені у волосся.  Хороші у батька друзі, нічого не скажеш. Відбившись від привітань, що звалилися мені на голову, я відпросився  піти:

- Дякую вам, мені дуже приємно, - ввічливо мовив я, і легко смикнув батька за штанину, - Батьку, чи можу я піти до інших дітей?

- Можеш сину, йди.

Здихнувши з облегшенням, я спочатку вирішив побігти, але забачивши грізний погляд матері, одразу перейшов на спокійний крок.

Усі навколо метушилися. Прислуга кидалася зі сторони в сторону, з різним дорогим посудом. У служниць тряслися руки, а на думках лише мольби, аби не впустити кришталеві бокали, які коштували дорожче за їх життя. Здавалося це несправедливим, як неживе може бути дорожчим за живе? Але так працює світ. «Можливо, був би я більший, якби мав достатньо влади, зміг би я заспокоїти ці гладенькі долоні, прибрати з їх очей тривогу, і розтягнути на обличчі посмішку? А мій батько? Хіба він так не думає? Він хороша людина, а мама каже, що ми дуже схожі. Значить не усе так просто, як здається на перший погляд». Проходячи повз спітнілу в обшитій золотом броні охорону, що ледь могла вдихати, я помітив, нудотну ауру, від якої мені стало дурно. Я загальмував і ненадовго обперся об стіну рукою. Аура навколо була настільки густа і тягуча, що затьмарила собою весь коридор, але навіть так, я вбачав у ній щось до чортиків знайоме. Схоже, що такий ефект вона мала тільки на мене, охоронець неподалік навіть носом не ворухнув. Хоч аура і сочилася крізь стіни, найбільше її скупчення було сконцентроване саме у дверей однієї з кімнат. Нишком, я відкрив їх. " Не очікував його тут побачити" - радісно пролунала думка в голові. Там був наш придворний маг, Лептоприн. Він поїхав, одразу після того випадку з Каллією. «На свято прибув?», - подумав я. Зараз, він з дуже важливим виглядом стояв біля столу, згортуючи пустий лист паперу. Звісно, тут нічого такого не було, але червоний мотузок видав його. «Це ж той самий, який я тоді малював!», - промайнула думка, - Але ж він пустий…». Та й Лептоприн         був сам на себе не схожий… Його довге, каштанове волосся, стало яскраво-зеленим, шкіра покрилася якимось блискучим слизом, а янтарні очі, не могли сконцентруватися на чомусь конкретному, через що, погляд Лептоприна скакав з об’єкта на об’єкт без вагомої на те причини. Він обережно поклав згорток на стіл і почав щось записувати собі у нотатки. Перо, він обхопив своїм довгим, не схожим на людський язиком, і вправно виводив кожну літеру. Судячи по виразу обличчя, такий спосіб письма був йому до вподоби. Він заповнював щось типу списку, як я зрозумів. Лептоприн одразу помітив мене, тільки но я привідкрив двері, тому щонайшвидше сховав язика, причому впустивши перо з чорнилом на землю. Лептоприн поставив піднос на стіл, спокійно опустився і підняв перо, максимально намагаючись сконцентрувати погляд на мені. Виходило кепсько.

- Вітаю вас, пане, - легко вклонився він, - Зі святом. Десять років, буває раз в житті.

- Привіт, давно не бачилися, - смикнувся я, - Де ти був?

Той спокійно занурив перо в чорнильницю і сховав згорток паперу за пазуху.

- Я? У відрядженні. Потрібно було владнати деякі справи у місті. А ви підросли, молодий пане, вимову маєте, як у дорослого.

- Що з тобою трапилося?

- В сенсі? Зміна іміджу, Жонтарські стилісти постаралися. Я довгий час мріяв про зелений колір волосся. Виглядає дивно, але як на мене, гарно.

- А твій язик?

- Що саме вас турбує?

- Його довжина, та й сам він якийсь не такий.

- Хіба? – здивовано мовив він, - Як на мене - він цілком нормальний.

- Але ж… Ти ледве нагадуєш людину...

Ці слова пройшлися, як ніж по серцю Лептоприна. Він скривився на мить, його очі знову заскакали, але ненадовго. 

- Я перепрошую, - в такому ж спокійному тоні продовжив Лептоприн, - мабуть мене дуже довгий час не було, а вас, вже досить дорослий пан, так ніхто нічому і не навчив. За законом для усіх людей однаковому, зазначається, що людина - є ідеальна, якою б вона не була, і критиці піддаватися не може. Можливо ви просто не знали, тому я вас люб’язно просвітив.