Пролог

Циклоп

Життя складне, незважаючи на твій вид, расу, соціальний стан. Всі ми в тому чи іншому плані рівні, є те - чого уникнути не може ніхто. В такому світі жив і я, син шляхтичів, що заправляли в невеличкому поселені. Назви його вже й не згадаю, однак запам’яталося воно мені своєю казковою атмосферою. Невеличкі хатки, бережно укладені камінцями доріжки від домівки до домівки, яскрава і гучна таверна та великий маєток моєї родини, де я жив. І все це оточене зеленим, густим лісом, що надавав цьому місцю незабутній смак повітря. В селищі зі знатного роду був лише я, всі інші - діти селян з якими батьки категорично заборонили спілкуватися. Ніби вони чорнять мою гордість, псують світогляд і в подальшому через прив’язаність до них я не зможу раціонально правити. Звісно для восьмирічного хлопця це все було дико, тому батьків я не слухав.

Не тільки знатним походженням мене наділив Бог, а ще й магічним даром. Лише силою думки я міг перекинутися ким завгодно, залежно від своїх бажань. Звісно були намагання перетворитися й на дорослого, але нічим хорошим вони не скінчилися . Лице було справді доросле, а все інше тіло залишалося таким самим. Користуючись своїми здібностями мені вдавалося вислизати з під нагляду покоївок і йти гратися в село з іншими дітьми, потім повертатися під вечір назад, та отримувати на горіхи від розлючених батьків. Також карали відповідальних за мої витівки, тому я намагався робити це більш елегантно, щоб мою пропажу навіть не помічали. Так мені пощастило зустріти сільського хлопця, однолітка, на ім’я Віктор. Ми з ним  одразу затоваришували. Віктор був набагато енергійніший за мене, добре розумівся на різних лісних травах та поведінці тварин. Приструнити  пса, який загрався,  йому не мало жодних труднощів, але в диковинку для мене , не зважаючи на усі його навички, він не вмів читати, як й інші діти. Всі казкові історії, праці науковців з великих міст, все те, чим я з малку захоплювався і вивчав з батьком, для них, було покрите густим туманом. Більшість дітей просто не могли зрозуміти мої дивні порівняння з героями незнайомих їм книжок, цитованих жартів з різних збірок і подібного, тому вони недолюблювали мене за таке дивацтво. Віктору ж навпаки це подобалося. Він завжди після того, як я щось таке викину зі свого арсеналу, починав активне розпитування щодо книжки, слова чи жарту, які мені доводилося йому пояснювати. Натомість Віктор навчав мене своїй премудрості. З плином часу, повністю впевнившись у ньому, я відкрив йому свої здібності. Він звісно здивувався, однак нові можливості, що відкрилися перед нами, змусили його почати роздуми щодо їх кращого використання. Геніальна думка промайнула в голові Віктора. Одного разу він повів мене в ліс, де з поміж кущів ми споглядали за помаранчевими оленями. Це дуже рідкісні тварини, які є символом цього регіону. Віктор розповів, що довго виглядав їх і зрештою набрів на цю галявину. Ці тварини паслися лише тут. Він попросив мене вглядітися в малих оленят і перекинутися на одного з них.  На диво мені це вдалося! По розмірам ми з ними співпадали, навіть копитця виходили трохи довші, але все одно, це було для мене відкриттям. Доторкнувшись до Віктора я перетворив і його, після чого ми підійшли до них ближче. Олені не розбіглися, ба більше, прийняли нас за своїх. Дорослі доглядали за нами, як за власними дітьми, а оленята активно залучали нас до ігор. Віктор завжди казав: «Щоб зрозуміти тварину, треба стати нею». Нарешті його мрія здійснилася. Так ми й закинули ігри з іншими дітьми, майже кожного дня повертаючись в ліс, до своєї нової розваги. Однак ніхто не застрахований від лиха, навіть маг голубої крові.

Одного разу ми знову зібралися в ліс, як тут побачили яскраву веселку, яка кольоровою дугою, простягалась обрієм.

- Оце так! – пропищав Віктор та закашлявся.

Я ж просто стояв і милувався цією красою. Про явище  райдуги мені доводилося чути лише з книг. До цього моменту я взагалі гадав, що це не більше, ніж літературний міф. Реальну картину не зміг передати жодний мною прочитаний текст.

-  Невже справді вона? Веселка… - мовив Віктор.

- Дивовижно, правда?

- Це означає, що і все інше, про що ти казав… Пустелі, моря, дракони, птахи, усе реальне?

- Гадаю так, окрім драконів та птахів.

На радощах, ми, щосили чкурнули  до розкішних  дерев з пишними кронами. Все йшло, як завжди. Першим я перетворив  Віктора, після чого аналогічне повторив на собі. Так мав пройти увесь день. Дорослі олені, як завжди щипали пряну траву, а дитинчата, водили навколо них хороводи. Тиша. Дорослі напружили вуха, вирівнялися. Самці гордо виставили роги. " Що трапилося?". Оленята прибилися до батьків, з кущів почувся ледь помітний шелест. "Якщо б я зараз не був оленем, можливо і не помітив би його…» . З хащів визирнула людина в дивному капелюсі та зеленому плащі. «Схоже, що мисливець», - подумав я і почав потроху відходити назад, нагнувшись до землі. Віктор його не побачив. З чогось схожого на невеличку шкіряну «сумку» він дістав раніше невідомий мені інструмент. Він швидко з усією грацією ухопився за нього двома руками і націлився на купу оленів, що були справа від мене. Серед них був і Віктор. Дикий шум та гуркіт заполонили галявину. Здригнулася сама земля. Ціллю була доросла особина, яка вміло відстрибнула. Олені миттєво кинулися в ліс, малеча майнула за ними вслід. В очах мисливця вбачалося розчарування. Так і проглядалося в його погляді: «Я звідси з пустими руками не піду!». Ще одна спроба. Повторний гуркіт, блискавична іскра. Віктору не пощастило. Наляканий минулим пострілом, він не встиг зреагувати. Мисливець влучив йому в лівий бік, утворивши страшенну діру з якої поволі текла кров. Третього пострілу я не бачив, але чув його відголосок серед стовбурів дерев, щільно притуляючи вуха, щоб хоч якось зменшити виск жахливого винаходу.

Як мені вдалося стільки пробігти? Я потрапив в найбільш потаємні хащі лісу. Ні одна людська стежина не простягалася настільки вглиб. Мені довелося лишитися з природою сам на сам . День все стихав, ослабле під плином часу сонячне проміння вже не було спроможне пробитися через густі крони стародавніх дерев. Сили покинули мене, коли зовсім звечоріло. Малі копитця  відмовилися мені служити. Нічого не лишалося, як перепочити, сховавшись у кущах. Я обернувся людиною і тільки-но спробував влізти до них, як мене обхопила страшна, волохата лапа, стиснула та жбурнула в стовбур дерева. Удар прийшовся на спину. Дихання перехопило. Я розкинувши ноги опустився на землю. З заростів кущів показався страшний, величезний у порівнянні зі мною хижак. Я одразу упізнав цю істоту. Ми з батьком читали про них, звалися вони тиграми. Володарі джунглів, другі, після  королів тварин - левів. З книжок відомо, що вони більш за все ненавиділи людей і при нагоді любили ними посмакувати. У дорослого шансів проти цих хижаків нема, що ж казати про дитину. Тіло скував страх. Невже це кара за те, що я підступно покинув друга у біді? Заплакати від тої туги, що сьогодні мені прийшлося пережити було б не так погано тому, що сльози дані людям, щоб зменшити стрес. Очі  набиралися вологи, струмком з них линули сльози. Так би я і ридав, та тигр стомився від очікування. Він піднявся на задні лапи, гордо виніс уперед свою грудину, покриту білим міхом, з задоволенням прогнув спину, ніби не робив цього довгий час. Хижак нагнувся, щоб обтрястися від накопичених у хутрі комашок, листя, трав й іншого сміття. І от нарешті настала моя черга. Він підійшов і присів навпроти мене. Настав час мого головного потрясіння.