За межами веселки

Каменот... Центральне місто, названа столиця цілої системи, ім'я якої "Око". Таку назву вона має через свою форму, що нагадує людське око. Система налічує близько десяти планет, правлять якими десять дворянських родів. Найбагатшою з усіх планет, є Каменот, центр комерції, магії та медицини в усій системі. Фіктивна столиця, якою править найвпливовіша з сімей - Бейвері. Тут знаходяться центри усіх відомих лицарських орденів та гільдій. Усього Гільдій три: Магічна Гільдія - веде реєстр магів, контролює їх діяльність; Торгова Гільдія - контролює економіку у системі; Технологічна Гільдія - веде дослідження та реєстр дозволених технологій, ще їх називають - "Мисливці за технологіями". Значення гільдій важко переоцінити. В певній мірі, їх влада у різних сферах, перевищує владу дворянства. Головний же релігійний центр - Церква Золотої Благодаті, є єдиним гарантом влади дворянства, що підносить їх у ранг Божеств. Мабуть, лише через сліпу віру людей, вони досі знаходяться при владі. 

У столиці сьогодні була сонячна погода. Люди розпочали свій робочий день. В кожного були мрії і власні переживання. Хтось чекав приїзду родичів з далеких земель, хтось бажав підвищення на роботі, хтось слухав проповіді у церквах, а хтось, просто блукав величезними вулицями і вслуховувався в голос живого міста. Сьогодні воно сміялося. Люди ще не чули новин з Квітучого, про страшні вбивства та звірства, що відбулися за один вечір. Десятки вартових полягли лише за одну годину. Про це їм не довелося чути. В місті також вистачало проблем. Група, якою завідував Вінсент, була зраджена одним з її членів. Більшість з них вбили, або ув'язнили. Кому, як, пощастило. Джонсон, розбитий звісткою про смерть свого найкращого друга, ледь не брата, рушив підземними шляхами до Каменота, щоб не допустити розколу усього синдикату. В темних тунелях під брамами міста розгорталася розмова. Джонсон щойно поклав слухавку і глянув на Сліпліна.

- Ти вказав тунель правильно? 

- Я його добряче роздивився і можу сказати, що це він.

- Ти сліпий, Сліплін.

- Дякую за нагадування.

Вони тихо посміялися. 

- Прослідкуй за похоронами Мартина, щоб все було, як треба. 

- Так, як з Тракаром не буде точно, обіцяю.

Джонсон збирався у місто. Саме туди падала веселка, яку він нещодавно бачив. Дивне явище, не інакше. Там він сподівався знайти відповідь на те, чому Мартин рушив в маєток один, без нього. Сліплін все розумів, тому не питав по сто разів. В далечині печери почулися сталеві кроки і брязкіт ланцюга. Невдовзі з пітьми проявилися двоє лицарів, що тримали темного мага. Джонсон підізвав їх до себе.

- Так пане, як ви й просили, ми привели його. 

- Молодці хлопці, тепер відпускайте. 

- Але пане... Він небезпечний, його не можна так просто...

- Я ж сказав, відпустити, - строго сказав Джонсон. 

Тільки ланцюг спав з його шиї, він вхопився за голову лицаря і звернув її. Другий спробував дістати меч, але на нього наставив пістолет Джонсон.

- Що ви робите? 

- Стій на місці. 

Тим часом маг розривав його товариша на частини, зворушуючись смаком сирої плоті й крові.

- Ні, цього не може бути... Навіщо? Ти зовсім божевільний! - накричав він на Джонсона, однак той спокійно дивився на трапезу своєї нової тваринки.

- Я...я...я...

Маг продовжував дригати тілом лицаря у різні сторони, скакав навколо нього з усіх сторін мов коршун,  міцними ударами пробиваючи сталевий панцир обладунків.

- Я... Не дозволю! - крикнув лицар і замахнувся на створіння, однак одразу отримав кулю в груди. 

Він звалився біля свого товариша. Маг одразу помітив це і перекинув свою увагу на нього. Заліз на його груди і направив свою брудні від крові руки до його вух, які люб'язно відірвав. 

Крик лицаря роздратував мага і той наніс декілька прямих ударів прямо по його лицю. Більше він не міг видати і звуку. Повністю наситившись, він піднявся на ноги. 

- Одяг якийсь є? 

Джонсон кинув в нього темно-синім плащем, в який той укутався. 

- Тут холодно, - зауважив маг.

- В тебе ім'я є? - мовив Джонсон.

- Ні.

- Тоді я назву тебе... Гріммальд. 

- О, мені подобається! - усміхнувся він своїми червоними від крові зубами. 

- Прощавай Сліплін. Сподіваюся ми бачимося не в останній раз. 

- Бувай Джонсон, мені потрібно протерти очі від побаченого.

Тим часом в Каменоті все світило сонце. Ніхто й гадки не мав про жахіття, що відбуваються під землею. Посеред просторої площі,  на третьому рівні міста, стояв чорнявий хлопець у розшитому костюмі. Він нервово постукував ногою об сіру плитку, намагаючись відрегулювати червону краватку, що ледь його не душила. Періодично він дивився на свій годинник, на якому зазначений час давно минув. На своє щастя, він побачив іншого чоловіка в смокінгу, що йшов йому на зустріч. Це був Захисник Корони сім'ї Бейвері, на ім'я Мадаль. Старуватий чоловік з вже посивілим волоссям і першими зморшками на обличчі. Людина, що обросла більше не старістю, як страхом навколо себе. Не потрібно вводити себе в оману, Мадаль - справжній монстр. Хоч він і виглядає, як доброзичливий дідусь, але за наказом пана Бейвері уб'є кого завгодно, хоч виріже дитячий садок. Йому буде байдуже. Не разу він не програв у битві, спіткав яких він на своєму шляху багацько. Ця людина викликала лише повагу.

- Ви запізнилися! - стурбовано мовив хлопець, - Вже три години пройшло!

- Не кричи, я все чую і знаю. Перший іспит ти пройшов, витримка в тебе, що треба. Ходімо за мною. 

Вони пішли з площі, піднялися на четвертий рівень міста. Тут розташовувався величезний маєток сімейства Бейвері.  Виглядав він, як місто в середині міста. Величезні білосніжні башти, мармурові статуї, фонтани, сади, величезна кількість персоналу: садівники, кухарі, прибиральники, бібліотекарі, вартові, маги тощо. Це була нечувана розкіш. Пройшовши з десяток постів охорони, Мадаль завів хлопця в одне з підвальних приміщень. Виглядало воно краще, за будь-які апартаменти.