Кіт пана Джонсона

На цей раз серед групи була тиша. Усі намагалися переосмислити події минулих днів. Ці терзання душі застали і Віктора. Він вперше вбив людину, а можливо то був Лансет? Кожен раз, коли Лем засинав, його чекала нова битва. Спогади Фонія та Кьюма перемішувались один з одними, а для його власних думок,  місця не лишалося зовсім. При різних ситуаціях, у нього було декілька точок зору. Норан бив, ламав і трощив, все вирішувалося без роздумів, напролом. Лансет, навпаки намагався вийти з будь-якої ситуації благородно. Від цієї гордості і пихи навіть нудило. Віктор ж намагався адаптуватися до обох протилежностей і винести, як він вважав, адекватний вердикт, хоча виходило у нього кепсько. Щодо іншої команди, то Деявіро за всю подорож не видав майже ні слова, а в Далосі також, щось змінилося. Він став ще більш мовчазним, непривітним. Тед же був завжди в доброму настрої, він не спав, не їв, постійно намагався зав’язати діалог, але марно. Загалом він балакав в більшості своїй зі мною. Нічого такого, пусті балачки, що рятували від нудьги у дорозі. Загалом, його основною задачею було обігрівати всіх під час сну. Десь вдалечині, Віктор бачив веселку… Чи йому просто здалося? Нарешті, за обрієм замаячіла золота сфера. Всі в команді пожвавішали і пришвидшено рушили до неї. Це тепло та благодать… Тільки Віктор просунув руку за бар’єр, як відчув ще не бачене блаженство. Занурившись повністю, перед ним відкрилися безмежні, пагорби зеленої трави. Теплий вітер подув в лице, ніби ожививши померзлу, закам’янілу шкіру. Він одразу зняв все спорядження, розпластався по траві.  Ще ніколи зелень не була такою м’якою, ніби волосинки тієї самої ковдри в його маєтку… Далос з легкою посмішкою дивився на це все. Він згадував себе, як два місяці, йому доводилося виживати в крижаних пустелях. Марс прекрасно його розумів.  Довго група не затрималася. Теда ми лишили в низині, розбивати табір, а самі, на чолі з Деявіро, рушили нагору, до невеличкого селища. Віктор проходив повз людські двори, що кишіли життям. Десь бавилися діти, десь в загонах клювали землю кури, а десь з хліву виглядали нагодовані мордочки корів. Кожен паркан, кожна хата були індивідуально оздоблені різними орнаментами і експозиціями. Саме головне, що гріло його душу в цей момент – це відчуття життя. Все що не мертве, є живим і нехай всі запам’ятають його таким, яким воно було при житті.  Зупинилися вони біля гучної таверни, що була обставлена навіть краще, ніж всі домівки разом узяті. Не встигли вони зайти в середину, як з вікна вилетіла доволі знайома для команди фігура. Дивом оминувши осколки скла і перекотившись по рихлій землі, Рейн підвівшись на ноги, оглянув здивовану купу обличь, що витріщалися на нього. Посміхнувшись на всі зуби, що було йому притаманне, він підібрав свого капелюха, добряче обтрусив, після чого гордо надів його на голову. Двері таверни були вибиті здоровезним, волохатим чоловіком, що був більший за Боу у два рази. Закачавши рукава своєї селянської сорочки та нахмуривши брови, він гупаючи, рушив на Рейна.

- Я тобі покажу, хто тут тварина! – кричав велетень.

Він очевидно був п’янй, як і Рейн.

- Ну ж бо! Ходи сюди здоровань! – кричав Рейн йому у відповідь.

 Ми готові були  втрутитися, однак Дері рухом зупинив нас.  Боу оглянув  своє плече, з якого вже сочилася кров, після чого, глянув на Деявіро, глянув так, ніби прийняв виклик.

- Ну що ж, - прошепотів він і поправив капелюх.

Тяжка рука з пазурами, рушила у його напрямку.  Рейн ухилився, відскочив на пару кроків. Це ще більше розлютило велетня. Той розірвав сорочку, мов горила, почав бити себе по грудях. Цей момент Боу використав на свою користь. Швидко й професійно, він витягнув боурейн і грайливо прокрутивши його в руці поцілив у спину здорованя. Куля лишила після себе малу дірочку в області лопатки. Без крику, лиш тяжко зітхнувши, він встав на коліно. Люди, мов мухи, збіглися на шум, біля таверни. Дері разом з Далосом підібрали Рейна під плечі, так, як той ледве стояв на ногах і потягли його подалі. Натовп не рушив за нами. Вони обступили велетня, щось шепочучи між собою. 

Ми дібралися до табору, який Тед уже доволі активно облаштовував. Всадивши Рейна на пеньок, Дері почав приводити його до тями. Діставши з запасів, якусь речовину в баночці, що дивно пахла, він підніс її до його носа. Той добряче чхнув, але тепер вже міг навіть розбірливо говорити.

-Деявіро, де я? - плаксиво сказав він, тримаючись за кровоточиве плече. 

- Ти в порядку, - відповів той.

Я тим часом стояв біля Далоса, споглядаючи це комічне і дивовижне дійство одночасно.

- Далос, чи це не дивовижно? - запитав я.

- Ти про що?

- Він, поранений, дійшов сюди швидше за нас, та ба більше, напився до чортиків і в людину вистрілив.

- Він живучий, це правда, - сказав він, - ти ще не перший раз таке побачиш. Деявіро його тому і відпустив, знаючи про таку його особливість.

Дері підізвав до себе Теда і вказав йому на рану Рейна. Медвідь вагався.

- Що відбувається? – сказав Деявіро, - Тед, агоу! Ти сильно не переживай, це все ми тобі компенсуємо соломою.

Ведмідь відірвав від себе шмат, почав лікувати Рейна. Рану перев'язали і вклали Боу спати. Тед разом з Дері щось готували з того, що залишилось.  Тим часом ми з Далосом сиділи на пеньках під розкішним деревом, одним з небагатьох в цих краях, насолоджуючись задумливою тишею. 

- Знаєш Далос, за весь час, що ми подорожуємо, ми ні разу і не поговорили нормально.

- Справді… Знаєш, Лансет, напевно я дуже скептично ставлюся до незнайомих людей. Те що сталося в тому місті… Гадаю цього з головою достатньо, щоб ставитися до тебе, як до людини.

- Я не буде приймати це, як образу, - мовив Віктор.

- Мабуть ти багато чого не розумієш, з того що сталося… Схоже, що вони добряче посварилися, поки були удвох. Причини я не знаю, Деявіро взагалі останнім часом мало говорить, і все таки...

- До чого це все, Далос?

- Здається мені, скоро ми натрапимо на кінець райдуги.