Місто Тетрарх

В глибині лісу розгорялося вогнище. Привал був обраний в цьому місці неспроста. Тут доволі зручно було повалене дерево. Все ще краще, аніж сидіти на сирій землі. Мисливця я зв’язав і поклав трохи ближче до багаття, на м’яку підстилку з вдало вирослої трави. Всю ніч провів у роздумах. « Чи правильний вибір був зроблений? А повертаючись до минулих подій, чи вчинив тоді я по совісті. Кинув батьків Віктора, через власний страх і небажання приймати удар лицем. Хоч це призвело до позитивних наслідків та зрушень, однак сина вони ніколи не замінять. Дуже дивно, що за ними я ніяк не сумую, хоча любили вони мене більше, за рідних батьків. Рідня, дім, точка повернення в будь-яку тяжку хвилину, місце, що дає людині сенс подальшого життя. Невже позбавлений всього цього - не живий? Особистість єдиний доказ справжнього існування. Я той, що всередині, чи той, кого я в даний момент граю. Справжній актор, заблукав у власній ролі, яка іронія. Чи є ще для мене можливість стати собою, не чужою тінню…». Ці думки втомлювали мене. Віки почали заплющуватись, а теплий вітерець нічного лісу, повалив мене на землю. Ранок настав несподівано. Біля згаслого вогнища сидів мисливець. Навколо багаття сформувалося коло з тліючого сірого попелу. Побачивши незнайомця, розв’язаного і безтурботно спокійного, я підірвався з землі, піднявши пилову завісу, спробував намацати ззаду на поясі ніж, якого там не опинилося.

Мисливець глянув на мене і підняв долоню вгору в знак привітання.

- Якого… Як ти розв’язав мотузку? – протарабанив я.

Той лише усміхнувся, і покрутив у руках моїм ножем.

- Як тобі вдалося? – мовив я, не намацавши на ремені зброї.

- Пощастило мабуть… Кайданки у тюрмі я б не розрізав…

Мисливець сидів на поваленому дереві. Шрами від численних ударів батогом нікуди не поділися, було видно, як вони боліли йому, при кожному, навіть самому примітивному русі. Глянувши на мене він сказав:

- Так от кого мені підготувала доля… Вітаю вітаю у команді, - сказав він.

Я досі виглядав, як Курчур. Обурення від цих слів мені скрити не вдалося.

- Ти знущаєшся з мене?! Я ризикував життям і здоров’ям, щоб врятувати твою шкуру, а це така дяка? Не скажеш навіть: «Дякую, о мій спасителю, я твій боржник до кінця своїх днів…», Якщо ти вважаєш, що на твоєму боці сама доля, то в такому випадку, чоловіче, в тебе проблеми з самооцінкою!

- Вважаєш інакше? Яка в цьому різниця? До речі, звуть мене, Рейн Боу, а тебе?

Було очевидно, що людина його рівня ніколи не назве сторонньому своє справжнє ім’я. Це є найбільшим людським страхом, навіть більшим, за страх смерті. Знаючи ім’я людини, будь-який темний маг, зможе навести на неї порчу, або проклясти. У селищах на це мало хто звертає увагу, так, як усі один одного знають, а чужинці в поселеннях – велика рідкість,  але у містах, до цього відносяться дуже серйозно. Якщо людина називає тобі своє повне, справжнє ім’я – це найбільший прояв довіри.

- Ти нормальний? Навіщо мені говорити тобі своє ім’я?

- Мені довго чекати? – сказав він з докором, - Нам потрібно якось один до одного звертатися.

Я здихнув.

- Лансет… Фоній.

Це ім’я, я перейняв з одного оповідання, яке прочитав дуже давно… Розповідало воно про невдачливого лицаря, який хоч і був хоробрий та наслідував кодекс честі, так і не здобув свого щастя.

Мисливець жбурнув у мене ножем. Я ледве зреагував, але зловив його.

- Господи! – крикнув я, - Якого ти робиш?!

Не мовивши ні слова, він піднявся.

- Добре, потрібно йти. Ходімо.

- Що ти верзеш? Куди? Я тебе навіть не знаю.

- Ну ти ж врятував мене, хоча ми бачимось з тобою вперше. Гадаю потрібна дуже поважна причина, щоб зрадити власного пана, - він вказав на герб на моєму одязі, - Ходімо, потрібно багато, що обговорити.

Він покрутився на місті, щоб зорієнтуватися в місцевості і рушив вправо від мене. Єдине, що лишалося, це прослідувати за ним. Ми довго пробиралися через зарослі колючих кущів, отруйних плющів й іншої флори. Під кінець дороги я весь чухався від свербіння та почервонінь у різних ділянках тіла, тим часом на Рейні не було і сліду, хоча йшли ми однією дорогою, а він ще й попереду був.

- Чому так нестерпно… - роздратовано просопів я, - Я ще ніколи в такі хащі не забрідав, в чому сенс, Рейн?

- Скажу так, я знав, що зустріну тебе, знав, що потраплю до в’язниці і що ти мене врятуєш. Тому завчасно підготувався, і усе важливе з себе зняв і сховав серед отруйних заростів. Ти не переживай, у мене є мазі, воно все швидко пройде.

 Зрештою ми натрапили на акуратно прив’язану мотузкою до дерева торбину.

- Прийшли, - Рейн швидко обрізав мотузок і почав активно діставати вміст торби.  

Там були: дві пари різного одягу від чобіт, до ще не бачених мною важких теплих плащів, комплект легкого одягу, певний запас провіанту, аптечка, чудернацький коричневий капелюх, який він одразу вдягнув на голову. Останнім, що він дістав, був той самий дивакуватий винахід, яким він убив Віктора. Втримавши у собі гнів, я спитав:

-Що це?

-А, ти ж не знаєш…  Це нове майбутнє людської зброї! Я назвав його боурейн, і це мій винахід! – з якимось маніакальним азартом возвеличував він своє творіння.

- Назвати його своїм перевернутим ім’ям – безглузда витівка.

-Не ти зробив, не тобі і вирішувати, - буркотливо проговорив він.

Він сховав його у спеціальний чохол, що кріпився на ремінь штанів.

Його поведінка здалася мені дивною.  Він надто сильно мені довіряє, ніби ми знайомі десятки років, мов і справді, нас звела сама доля. Нісенітниця.

- Чому стоїш? – Рейн кинув у мене одягом, - Знімай це панське шмаття, одягнися, як людина.

 Коли ми повністю обмундирувалися, постало інше питання.

- Знаєш, хоч я в першу чергу тут через тебе, але інша частина нашої команди, попросила мене поповнити запаси провіанту, а раз ми з тобою поза законом, то думаю нічого страшного не станеться, якщо ми візьмемо дещо у тій таверні, де мене пов’язали. Як гадаєш?