Брати за долею частина: 3

Теплі промінчики багряного сонця зазирнули через вікно до вщент розбитого кабінету. Вітер злегка дунув, розтрусивши документи, що валялися на столі. Один з листів приземлився точнісінько на обличчя хлопцеві, що скорчився у позі ембріона посеред цього суцільного безладу. Двері були відчинені, що створювало на підлозі прохолодний протяг. Тут, з коридору виглянула блакитноока блондинка, одягнута в покоївку. Вона обережно переступила через перекинутий стілець, і бережно присіла біля хлопця, намагаючись намацати йому на шиї пульс. Серцебиття було у нормі, але він все одно не прокидався. Дівчина зібрала волю у кулак, ледве як перевернула його на спину й почала робити масаж серця, як вміла. Від тих хаотичних поштовхів, хлопчина й прокинувся, підірвавшись, мов від кошмару.

- Ви прокинулися, пане Лансет, - радісно промовила вона.

Хлопець недовірливо глянув на неї, ніби схожа ситуація з ним вже колись ставалася.

- Знову сон? – дивився він навколо.

- Про що ви? Вам зараз зле? Мені викликати лікаря?

- Ні, дякую… А тебе випадком не Аранітна звуть?

- Ні, я Ліда, - дивлячись у очі Лансету, сказала вона.

Якщо дивитися по очах, то вона не брехала… Але ж її вигляд, вона виглядала майже так само!

- Що трапилося? Чому мій кабінет у такому стані? Де охорона?

- Ви наказали принести сюди дві пляшки вина з комори, потім зачинилися й почали… Ну, скажімо ви намагалися розважитися. Коли охорона збіглася на шум, ви назвали їх недобрими словами й прогнали, погрожуючи дуже страшними наслідками. Коли ж ви впали без свідомості, один з дворецьких рушив жалітися на вас до пана Конрота, а мене послали, щоб вас привести до тями.

«Невже дійсно все так і було? Звучить як правда…».

- Значить пан Конрот в курсі про це?

- Звісно, він сказав, що буде чекати вас стільки, скільки потрібно.

- Дідько, - процідив крізь зуби Лансет, - Нехай, котра зараз година?

- Не можу сказати, але вже вечоріє, як бачите.

«Вечірня зустріч з Конротом… Взагалі про неї забув!»

- Добре, але спершу мені потрібен Корт, де він?

- Пана Корта вже довгий час ніхто не бачив. На його пошуки вже відправили групу.

- Пропав?

- Ліда! – визирнув з-за дверей дворецький, - Скільки ще чека… Пане, Лансет, - побачивши його вклонився слуга, - Радий, що ви отямилися.

-  Слухайте уважно, - потихеньку підводився хлопчина, - Мені потрібен одяг й парфуми, будь-які. Позвіть служниць, потрібно привести мене до норми.

Голова боліла, але залп нейтралізатору цю проблему вирішив, хоч і ненадовго. Лансета посадили у крісло на другому поверсі, його обступили п’ятеро служниць і давай його причепурювати, щоб і сліду від того п’янства не лишилося. На це їм вистачило години.

«Невже це все дійсно був сон? Рудоволосий, Аранітна й інші? Дійсно, що ж ще могло приснитися на п’яну голову? А можливо й правда… Головне те, що райдуга все ж ще тут, та й Корта ніде не видно».

От, весь напудрений, надуханий лавандовими парфумами, вдягнутий у свій найвиразніший піджак, який йому тільки вдалося віднайти серед гардеробу, Лансет обачно рушив до покоїв Шурана. Вперше це робив саме він, а не Корт, через що йому було злегка ніяково. Він вирішив не думати багато, розтрусив своє довге каштанове волосся, зробив три протяжні вдихи й здається був цілком готовий до розмови. Рука сама потягнулася до золотої ручки дверей, і невдовзі туфля Лансета ступила на розшитий махровий килим, що устеляв покої. Конрот чекав його на червоному дивані, вигнувшись так, як жодна людина вигнутися не могла. Він був схудлий, одягнутий у настільки тонкі тканини, що просвічували йому груди. Босий, з пофарбованими нігтями на руках й ногах, і не зраджуючи своїй манії величі та багатства увішаний різними прикрасами, з поміж яких: з десять перстнів на кожен палець, й сережки у формі кульок, що звисали на довгих витончених золотих цепах.

- Ти запізнився, - промовив Конрот, оголивши з під повік свої м’яко-рожеві очі.

- Вибачаюся, - вклонився на коліно Лансет.

- Ого, не думав що ти на таке здатен… - здивувався Шуран, - Ти ніколи такого не робив.

«Чорт! Що я накоїв?», - занервував Лансет й підвівся.

- Ну годі тобі, міг і далі так стояти. Мені це навіть сподобалося.

- Прошу до суті, пане.

- Так, так… Суть. Найголовніше в світі, хіба не так? Говорити можна багато, але головне ж то що? Суть, ось що. Колись казали: «Ти говориш діло, але не до діла». Хіба не дивує тебе мудрість людей минулого?

- З чого б мені дивуватися? – з запитанням поглянув на Конрота, Лансет, - В мене наприклад ці слова не викликають такого здивування, як у вас.

- От значить як? Що ж… Я починаю заздрити твоєму світогляду. Хіба є те, що зможе тебе здивувати?

- Пане Шуран, я розумію, що можливо вам зараз просто нудно, але Корт пропав. Його ніде нема, а це вже недобра звістка. Я міг би розпочати активні пошуки, замість того, щоб говорити з вами тут ні про що. Пропав голова варти, це понесе за собою тяжкі наслідки.

- Тобто ти собі вирішив, що розмова зі мною не так важлива, як пошук якогось Корта?

Лансет серйозно глянув на Шурана, підбираючи слова, щоб йому відповісти.

- На кону життя людини, - відрізав він, - Це важливіше за будь-що, так говорить закон усього людства.

- Люди, люди… По-перше, скажу що таких Кортів я можу найняти безліч. Можеш собі уявити скільки таких випускається з академій за один рік? Людське життя це напевно найдешевше, що тільки у світі є, а особливо таке, як твоє, чи його.

- Що ви сказали?

- Згадуєш про закон, але говориш про нього лиш тоді, коли тобі це вигідно, як низько… Навіть не уявляю, як це жити в такому гидкому тілі, та ще й з таким гидким мисленням.

- Шуране, що ви маєте на увазі?

Непомітно, Лансет потягнувся за ножом, який він приховав за ременем на всяк випадок.

- Ви з Кортом гадали, що ви найрозумніші? Вбили Хазена й майже одразу подали заявку на службу… Підговорили мілких чиновників навколо Меменотаро… Навіщо ж вам так хотілося служити тут у мене?