Хлопчик на ім'я ...

Використавши усі свої набуті навички і знання, я ледве як, однак зумів вибратися з того треклятого лісу. Як я побачив перед собою небо, то спочатку апаратна коліна, а лиш потім зрозумів по мряці навколо, що була глибока ніч. Я жадібно вдихав повітря, яке нічим не різнилося від лісового й пристрасно роздивлявся тьмяні вогні придорожніх ламп, проговорюючи самому собі, що : "Я переміг!"

Але радіти ще було зарано, до маєтку ще було йти і йти, а стан свій, я й сам прекрасно усвідомлював, тому єдиним своїм бажанням, обрав - дійти й не рухнути по дорозі. Хіба так багато прошу? 

«Ще трохи, - запевняв себе я, - Ще… трохи…». Ноги гуділи, вуха палали, слина сама по собі стікала з рота, що не міг її втримати, так як він був зайнятий поглинанням кисню. Кожен наступний крок я робив з розрахунком на те, що не втримаюся, але я так і не падав, ніби якась сила мене тримала. 

Через годину, я сам того не усвідомлюючи, вже підходив до центрального входу маєтку, хоча перед собою я, як і годину тому, бачив лише світло по боках, що розпливалося і чорну безодню, в яку добровільно прямував. 

Двоє стражів, стояли біля брами та про щось балакали, не відвертаючи уваги від дороги. Вони стояли так не перший день, тому чогось неординарного вони точно не очікували. 

 Коли ж світло нічних ліхтарів таки спромоглося проявити з пітьми мій силует, вони, мов ошпарені, кинулися до мене, покидавши свої алебарди. Тяжкі сталеві «черевики» брязкали по камінню, в такт пульсацій в моїх скронях, що здалося кумедним. Браві охоронці підхопили мене майже в останній момент, коли ноги вже вкрай знесиліли й почали неприродньо складатися в двоє, незважаючи на свою, здається міцну та надійну будову.

 «Про що вони говорять?» - цікавився я. 

Погляд у них був невпевнений та наляканий. Щось кричачи своїм колегам за воротами, вони понесли мене в середину.  Під такий гомін я втратив свідомість, з усмішкою на обличчі, що показувала радість того, що це не сталося раніше.

Прокинувся я вже у гостьовій кімнаті, де ми з батьком часто засиджували під час занять. «Давненько це було, - думав я, - Коли ти прожив усього десять років, кожен рік, відчувається як окреме життя, - я посміхнувся, - Це кумедно. Мене ще стільки всього чекає… А Віктор? Чорт забирай! У мене не було вибору, як я б зміг протистояти тому мисливцю? Треба думати раціонально! Шансів у мене не було!». Розридавшись я стиснув ковдру і вдавив голову у подушку.

«І що тепер? Віктор помер, точно помер я бачив. Трекляття! Батько, сам на себе не схожий! З чого я це узяв? То він й оком на мене не поведе, а то виступає при гостях! Ще й Лептоприн… Чому усе так обернулося? У чому я провинився?».

 Вишукані, білосніжні штори закривали панорамні вікна, застелений на підлозі, червоний килим з хутра невідомої мені тварини, зігрівав повітря, а темна стеля, створювала ілюзію нічного неба, яка допомагала засинати. Могла б допомогти, але не в цій ситуації. Я  більше накрився ковдрою і повернувшись на правий бік, міцніше ткнувся у подушку. Сльози продовжували литися.  В ніс потрапляв приємний запах свіжих квітів. Та яка від нього користь, коли мені все одно ввижається запах лісової зелені, пилу та землі… Звук того інструменту прострілював вуха, хоча навколо маєтку царювала тиша. Шкіра після прийняття ванни, при дотику до чистих простирадл, надавала  відчуття комфорту, м’якості та власної слабкості. «Як слимак…».Щоб не сталося взавтра, я був до цього готовий. Навіть до власної смерті. Хоча ні, до цього готовим бути неможливо.

І так, ранок настав. Здається в голові усе більш-менш налагодилося. Осад лишився, але я ретельно намагався його приховати.  Покоївка відчинила штори. Кімнату заповнило сонячне проміння, що розбудило мене. Я піднявся і добряче потягнувся. «Здається зі мною усе гаразд». Це лише здається.   Вона побажала мені доброго ранку і почала одягати. Сьогодні на мені красувалася одежа, яку я давно вже не носив через те, що вона ніби «стара і зіпсована», як казала мати. Що дивно, вона не повела мене, як завжди в гардероб, а  робила усе одразу в кімнаті. Після сніданку, де я випив чашечку чаю з запашним круасаном, мені сказали, що ми маємо кудись йти. Через декілька хвилин я, разом вже з іншою служницею, пішов до селища. Ми проходили хати, з подвір’їв яких, я ловив на собі здивовані погляди жителів. Очі в них були такі, мов зараз відбувається щось дуже дивне, що й в мені посіяло насіння сумніву.

- Чому вони на нас так дивляться!? Мені це не подобається, зроби щось! – нервово проговорив я.

Служниця проігнорувала мене. Я продовжив нервувати покусуючи губи, однак більше не проронив ні слова, доки ми не прийшли до місця призначення.

Це була Хатина Віктора.

Перед нами відчинилися двері. Посеред невеликої вітальні, за столом вже сиділи батьки Віктора разом з моєю матір’ю, а батько, як завжди гордо стояв, з усією панською грацією, незважаючи на ситуацію, що склалася. Погляд його досі пустував, я чітко це бачив. Батьки Віктора були в істериці. Моя мама легко погладжувала мати Віктора по спині, хоча у неї самої проступали сльози. Вікторів батько вхопився  руками за батьків жилет.

- Пробачте нас пане, ми не знали, що наш син… О Боже, як так! Горе, яке горе!

- Він не винен у тому, що сталося, ви також. Ми не змогли доглянути його, це виключно наша провина, – поправивши своє золотисте волосся пошепки проговорив він.

Батько Віктора хотів щось додати, однак ком в горлі йому завадив. Він опустив руки і впав на коліна.

- Ось він, – мій батько глянув на мене, стоячого на порозі. Покоївка сховалася за мною і легенько підштовхнула йому на зустріч.  Ніби під час якоїсь урочистості, він, той кого я колись звав батьком, підійшов до мене та поклав руку в білосніжній рукавиці мені на голову.

- В тому, що сталося, ти не винний. Мабуть сам не розумієш, що трапилося. На мого сина під час вашої прогулянки скоїла напад група бандитів, яка тероризує це містечко вже декілька років. Його було вбито, тіло вони забрали, - беземоційно проговорив він, – Мабуть тобі довелося бачити, і я щиро радий за те, що тобі вдалося вижити. Віктор Лем, ти назавжди лишишся йому другом і нехай все в твоєму житті складеться добре, ти це заслужив… А зараз, кохана моя , нам час іти, –  напівтону тихше сказав він.