Доля - неволя

«Темнувато… Хіба вже ніч? Я так довго проспав? Голова тріщить…»

- Пане, він прокинувся, - спохватився вартовий, що сидів на стільці поблизу.

«Хто це? Чому так гучно… Мав би совість»

- Дійсно? – почувся голос з-за дверей.

- Так, він вже кліпає! – підтвердив він.

«Руки не слухаються… Сіпаються, але впираються в щось тверде… Щост на зап’ястках? Та й холодно щось... Можливо це тому що я напівголий? А чому так? Нічого не розумію…»

- Що ж… - важучі двері відчинилися, а дзвінкий та певною мірою гордовитий голос незнайомця відчувався тепер набагато ближче, - Тоді прошу покинь нас.

- Так пане! – поспіхом віддав честь вартовий, і почалапав до виходу, на всяк випадок вклонившись ще раз.

- Чи можу я не заходити? – знову почувся голос, але вже інший.

- Як так, Корт? Ти ж мій охоронець, ти всюди маєш бути зі мною. Заходь, це не забере багато часу.

- Але я поспішаю! Мені конче необхідно зустрітися з Лансетом! Це стосується безпеки усього селища!

- Облиш. Це не так важливо. Мій кривдник досі лишився безкарним…

«Це він про мене?».

- Розплющ очі, ти ж можеш, я знаю…

«Рожевоокий…».

- Чого скривився? Пригадав?

«Про що це він?»

- Ні чорта тебе не знаю і не бачив. Відступися, не миготи перед обличчям.

Схоже така поведінка здалася режевоокому смішною, інакше чому він так розсміявся зрозуміти неможливо.

- Корт, вдар його, - голос паниче в мить став серйозніший.

- Куди?

- В щелепу, з кулака.

Знизавши плечами, Корт замахнувся і… не зміг нічого зробити.

- Що трапилося? – не міг второпати рожевоокий.

- Пане… Я не можу…

- Чому?

- Не розумію, мене ніби розриває з середини… Прямо так само, як і з вами…

- Що?! – скуйовдив брови дворянин, - Не може бути!

Він різко підійшов сам й у гніві наніс два удари.

«Мій зуб…».

Біленький передній зуб вилетів разом з кривавою слиною. Перекотившись на підлозі, він закотився під взуття паничу, й той наніс декілька істеричних ударів ногою, доки той не розколовся.

- Чорт забирай.... – ледве вимовляв чоловік, - Нового зуба в мене не буде так-то.

- Що?

Рожевоокий знову не зміг втримати сміху, але через активні вигуки й утиски живота, він скорчився й виблювався на підлогу.

- Пане? – узяв його за плече Корт.

- Нейтралізатори ці… Непотріб!

- Ви надто багато випили, та й три нейтралізатори за раз… Ми ледве-як повернули вас до свідомості.

- Сам знаю! – розгнівано прошипів той, вдаривши слугу по руці.

«Значить була п’янка? Ха! Не здивований… Холод, мряка…»

- Я в тюрмі? – спитав чоловік.

-  Так, - відповів йому Корт.

Дивно, але чомусь чоловік почав посміхатися.

- Стули пельку, Корт! – не знаходив собі місця панич, - А ти… Ти!

Зачерпнувши рукою власну блювоту з підлоги, він націлився на чоловіче обличчя, розмазавши по ньому цю бридоту. Чоловік скривився й сплюнув, Конрот вдарив його ще раз.

- Пане… - намагався заспокоїти його Корт.

- Йди звідси! Покинь нас! Йди куди тобі там треба було! До Лансета, до батька, світ за очі? Мені все одно!

- Головне… Постарайтеся його не вбити. Він може стати важливим підозрюваним у розслідувані…

- Щезни ідіот! Я тебе зараз уб’ю, якщо не зникнеш з моїх очей!

Важко зітхнувши, Корт вийшов, не зачинивши за собою.

- Хто там за дверима є? – кликнув рожевоокий.

- Так пане?

- Батіг мені, негайно!

- Збоченець? – знову посміхнувся чоловік, дриґаючи закляклими у кайданах руками.

- Що ж це за дворянин сьогодні, що не має в маєтку батога? Хіба не так?

- Не можу сказати, в мене давно нічого пов’язаного з таким не було…

- Значить це буде першим за останній час…

- Все рівно.

-  Чому ти такий спокійний? Гадаєш це змусить мене передумати? Ні, я відшмагаю тебе ледь не до смерті, після чого кину твою закривавлену тушу ще глибше під землю, отримаю через батька дозвіл у дворянської співдружності й привселюдно тебе страчу. Ти, нікчемний шматок лайна, думав що тобі зійде таке з рук?

- Процедура ця протяжна… Та й ніхто не дає гарантій, що якомусь крихітному наміснику дозволять вбивати чистокровних.

- Повір, усі ми лиш прикриваємося законом. Право створює сильніший, і зараз - сильніший я!

- Такі вислови не можуть існувати без «поки». Так, поки ти сильніший, я признаю, але головна мораль в тому, що світ змінюється. Ти старієш, а хтось навпаки, набирається сил. Так все влаштовано.

- Таке мислення й привело тебе сюди! Прямо до мене, де я з тобою й розберуся… Де там батіг?

- Несемо пане!

Через декілька хвилин мовчання, в дверях з’явився охоронець з чорним шкіряним батогом, мотузок якого спускався до самої землі.

- Тепер геть, і запри за собою двері.

- Так пане! – віддав честь той, і зник за дверима.

Сталевий гуркіт роздався луною по хоч і не великій, але дійсно запустілій, кам’яній кімнаті з чотирма глухими кутами. Запаливши лампу в цій непроглядній пітьмі, й поставивши її на стілець поряд, Конрот спитав.

- Готовий до смерті? – маніакально стискав та розтискав у руках батіг рожевоокий.

- До смерті? Що ж… До неї не підготуєшся, навіть коли знаєш, коли вона настане…

- Знову філософствуєш… Світ тобі не наука. Його не вивчають, в ньому живуть. Теорія це вигадка, а практика – реальність, от що головне.

- Я договорю, - впевнено сказав чоловік, стиснувши руки в кулаки, - Існує таке поняття, й воно має основоположне наукове значення, і це – доля. І доля показує мені, що помру я не сьогодні, а завтра тим паче – ні.

- Доля? - Конрот знову засміявся, ніби це його основна реакція на будь-що. Сміх може бути істеричний, може бути саркастичний, може бути радісний, а у нього він був награний та пустий, і це було помічалося  неозброєним оком, - Доля – ну й нісенітниця ж! Я очікував будь-якої відповіді, але така… Це дійсно комічно, - протирав він сльози.

- Неймовірно граєш, - сказав чоловік, - Не були б мої руки сковані. Я б тобі аплодував. Обманюватися так ще потрібно вміти. Ти не можеш не вірити у долю, так як дворяни прийшли на свій престол тому, що їм так судилося. В іншому випадку, ви просто узурпатори…