Незнайомець, що йде за райдугою частина: 3

Якщо усе, що зараз відбувається – це витівки так званої «долі», то щоб сталося, якби Віктор не випив чаю?

Лише б одна перемінна, могла змінити буквально усе. Перед обличчям раптової небезпеки, хлопець сам не усвідомлював, що міг вчинити. Емоційна нестабільність, зумовлена його схильністю до магії, могла зіграти на руку ворогу, ким би той під кінець не виявився.

Тому Віктор почав роздуми, відштовхуючись від того, що вже бачив і додумуючи ворожий мотив, який обов’язково мав бути.

«Чому цій німфі не дали пістолет, знаючи, що битися зі мною на пряму це точне самогубство? Вони гадали що я не вийду з під дії гіпнозу й вона дізнається все так, як хотіла, або ж вони хотіли прикінчити і її, без сподівань на вдалий для неї фінал?».

Віктор називав ворогів «вони», так як і гадки не мав, проти чого бореться. Це могли бути хто завгодно, але він припускав, що скоріш за все це біленмани. Такий варіант і пояснював, чому дівчина не вбила його, хоча могла. Удар що змів його до стіни, міг бути в декілька разів потужніший. Його життя це знову випадковість.

- Ім’я.

- Що?

- Назви своє ім’я, - задумливо питав Віктор.

Вони от-от вийшли з маєтку, вдало оминаючи вартових. Зайвий шум їм був точно не потрібен.

- Аранітна, - спокійно відповіла вона.

Пересувалася дівчина з певними незручностями, через важучі сабатони на її ногах. Віктор сказав їй, що там, куди вони тримають дорогу, підбори довго не протягнуть. Між скрегіт серця, дівчина зняла свої червоненькі, прекрасні каблуки й вдягнула ось це… Тоненька ніжечка була явно не під їх розмір. Постійно вислизала, підверталася… Одним словом – муки.

- Куди ти мене ведеш? – обурено питала дівчина.

- Скоро дізнаєшся, хоча можливо вже мала дізнатися.

Спочатку Віктор планував дійти до одного зі сховищ Лептоприна, щоб об’єднатися й обсудити подальший план дії.  «Забарився він… - думав Віктор, - Також втрапив у дію гіпнозу? Чи можливо на нього напали і він скрився? Що ж може ще статися…».

Він не на секунду не припиняв мислити. Те, що гіпноз є здібністю якогось мага, хлопець був цілковито впевнений, але жодної аури він в останній час не відчував, що наштовхувало не на надто радісні думки.

«Настільки майстерний, що безслідно чаклує? Це буде фатальною проблемою».

Маг гіпнозу, якого неможливо розпізнати. Щось з того, що неможливо перемогти. Віктор також не відкидав факту, що можливо досі знаходиться у гіпнозі. Статися могло усе… Але за неможливістю встати й стояти у ступорі, він вирішив діяти і робити бодай щось. Зараз він направлявся в сторону одного з Лептопринових сховищ, тому що відчував там мітку, яку він встановив на людині. Що це за людина він знати наперед не міг, але сподівався, що це виявиться Лептоприн. Важко вирізняти його серед патрульних, коли вони для нього відчуваються усі однаково…

- Тобто? – вибила хлопчину з роздумів Аранітна.

- А! – скликнув хлопець з несподіванки, а як вже отямився, сказав, - Що ти можеш сказати мені про Лепто… Хазена.

- Не потрібно цих секретів. Я про нього знаю більше твого, - посміхалася вона, - Лептоприн Пелопхілакс, тридцять шість років, маг, що наділений ознаками та властивостями, що зазвичай притаманні жабам. Дівчат за життя мав небагато, та й не сильно в них зацікавлений, за станом здоров’я… Життя нікому не давав, але вбивати полюбляв.

- Ви… Значить  ти ще можеш вирізняти навіть вбивства? Як?

- Я можу знати, чи вбивала людина, або які емоції частіше за все відчувала, але це більше як факт, з багатьма недоліками.

- І які ж емоції для нього більш притаманні?

- Для Лептопринчика? – дівчина на мить задумалася, - Смута.

- Це на момент ваших зустрічей?

- Не думай, що настрій часто змінюється. Через близькість я викриваю найпотаємніше.

- До мене намагайся навіть не наближатися, - відсторонився від неї Віктор.

- Це я тобі навряд чи подарую хлопчику, - пристрасно казала вона, - Тай не думаю, що ти відмовишся…

- Вже відмовляюсь.

- Чому тоді узяв мене з собою? Приваблива супутниця – це прикраса для будь-якого чоловіка.

- По-перше – я не поціновувач оточувати себе непотребом, а по-друге -  я узяв тебе з собою, через потенційну твою корисність.

- Тьфу на тебе! Непотріб, - надулася вона.

- Не забувай, я дарував тобі життя і вивів з маєтку, з якого б сама ти в такий не вийшла.

- Не перебільшуй свої можливості я могла…

- Я знаю, що могла. Не спирайся на минуле, яке не подарувало тобі майбутнього, яке ти бажаєш. Твоя помилка – прийми це.

Дівчина скривилася у відразі й вирішила більше з ним не дебатувати. Вперше, Аранітна бачила хлопця, який би корив її за те, що вона вберегла йому життя. «Нісенітниця якась! Навіжений, - подумала про себе вона».

- То ти психопат? Спотворив своїх же вартових…

- Я повторюю, вони не мої.

- І тебе не турбує їх доля? Вони зараз немічні під вагою власних обладунків ледве дихають, вдавлені в землю. Чи є в тебе емпатія до інших людей, або можливо особисто собі ти б не бажав такої смерті?

- Долею їм не судилося померти. Більше тобі я не скажу.

Віктор відрізняв мітку і перетворення, як свої засоби дії на живих істот. Мітка може на невизначеній відстані, про межі якої хлопець й сам не здогадувався, а саме перетворення потребує більше затрат витривалості, якщо це можна так назвати, а ще воно вимагає неабиякої концентрації. Якщо спрямувати такі маніпуляції на одну особу, як от наприклад він зробив з Лептоприном, то й радіус дії в неї буде більший, а на рахунок вартових він був спокійний. Тільки вони вийшли за межі брам маєтку, як вони вже перетворилися назад, спантеличені й налякані, не в змозі вдатися до будь-яких дій.

- Усі маги навіжені… - бухтіла собі під ніс Аранітна.

- А ти хіба не маг? – уїдливо підмітив Віктор.

- Я – німфа. Є різниця.

- Яка ж?

- В тому, що таких як я є багато. Маги ж уособлені «індивіди», хоча як на мене, вони неадекватні й жорстокі.