Незнайомець, що йде за райдугою частина: 2

Ситуація набрала стрімких оборотів. Віктор після того, як віддав наказ Корту, рушив до свого кабінету, де закрився на ключ.

«Треклята райдуга…».

Усього його трусило і паморочило. Він на скору руку власноруч заварив собі чаю, і випив його залпом, обпікши горлянку. Всівся за стіл, і став думати, що робити далі.

Він весь цей час ні на мить не забував про райдугу, і все ж десь глибоко у підсвідомості навіть готувався до цього дня, але очікувати, що він настане так скоро, Віктор ніяк не міг. Його простодушність, зараз змінилася на холодний розрахунок та серйозність. Статися могло все що завгодно, тому потрібно було добряче усе проаналізувати.

Перше – він віддав наказ патрульним прочесати увесь ліс, так як райдуга простягалася саме звідти. Високих сподівань на них він не покладав, але внести свою лепту у майбутні події вони могли.

Друге – він доторкнувся до кожного з патрульних, сторожів, та усієї прислуги у маєтку. Усіх окрім Конрота, так як з ним він бачитися побоювався.

Що ж це йому дає? Тренування з Лептоприном хоч і відняли у нього можливість до надто різких перетворень, як от наприклад у жінку, чи видозміну м’язу для потужнішого удару, натомість замінивши їх на підвищене відчуття у просторі. Він вносив мікро-зміни в людей, до яких доторкався, тим самим помічаючи їх для самого себе. Такими мітками могли слугувати непомітні родимі плями, які незрозуміло звідки взялися, якийсь невеличкий наріст чи скуйовджена ділянка шкіри. З їх допомогою він міг відчувати де зараз знаходяться помічені люди, а радіусу цієї здібності він і сам не знав. Як мінімум, Курчура й патрульних він відчував зараз чітко, хоча знаходилися вони далекувато. Незрозуміло наскільки далеко, але все ж.

Про третє ж сказати було нічого, бо його й не було. До підготувань можливо віднести те, що Віктор брав у Корта уроки фехтування, але сказати, що він чогось досяг в них, неможна.

Отже ситуація наразі була така. Склавши руки перед собою, Віктор нахилився й продовжив продумувати будь-які варіанти розвитку подій у голові. Заплющивши очі, він ненадовго задрімав, але одразу його пронизало дивне відчуття якоїсь дезорієнтації. Ніби мить тому він щось відчував, а зараз… Віктор розплющив очі, і підірвався зі стільця. Озираючись навкруги, він намагався втямити, що ж саме його почало турбувати. Кабінет не змінився, двері все так само зачинені, а на столі…

Оком Віктор зумів засікти невеличку, зовсім крихітну мурашку, що сповзала зі столу.

- Мурашка? – спантеличено спитав він у самого себе.

 І тут його осінило. Комаха фізично не може знаходитися у кабінеті, тому що усі меблі оброблені комашиною отрутою. Не могло тут просто так з’явитися мурахи, не могло. Віктор відчув, що його нагло обманюють. Вихопивши з піхви на ремені ножа, він без роздумів продірявив собі руку, на секунду відчув ледь помітний біль, а видихнувши, вже по справжньому розплющив очі, побачивши перед своїм обличчям, лице дівчини, що незрозуміло склала губи, ніби збирається його цілувати. Побачивши, що Віктор дивиться прямо на неї, вона перелякалася не менше за нього. Хлопець в моменті стиснув їй шию й відкинув якомога далі, недбало відштовхнувшись від підлоги, ковзнувши ближче до дверей.

У його голові віддзвеніло усвідомлення, що якби він секунду тому не помітив ту мурашку, якби не зміг розгледіти комашину тушку, що ледь не зливалася зі столом, для нього напевне було б все кінчено.

Вихопивши з піхов справжнього ножа, Віктор хутко опинився на ногах, тим часом, як дівчина тільки надумалася підійматися.

- Лежати! – крикнув він, махнувши ножом перед собою.

Дівчина вискнула, й розпласталася по землі.

- Хто ти така?!

- Не знаю, - боязко відповіла вона.

- Що? Не думай зі мною шуткувати, дурепа!

- Вибачте! – запищала та.

- Піднімися! Обережно, без різких рухів! Бодай щось викинеш… Вб’ю!

Дівчина сперлася на руки, легенько припіднялася, і всівшись на землі, прижала до себе ноги. Блондинисте волосся, заплетене у косички, блакитні, майже не небесного кольору очі.

- Ти? – не міг второпати Віктор, - Що ти тут робиш?

Та покоївка, що причепилася до Корта, тоді у коридорі. Вона звісно й до Віктора чіплялася, але він на неї ніяк не реагував. Племінниця Теодори, що нещодавно вирішила влаштуватися прислугою, від «тугого» життя. Гаманець у вигляді Лептоприна неочікувано й безповоротно зник, через що тепер за життя довелося думати їй самій. 

- Я…Я… - хапала ротом повітря дівчина.

- Говори!

- Я хотіла зайнятися коханням з вами! – зніяковіло прокричала вона, помітно почервонівши у щоках, - Невже ви не бачите, як я люблю вас? Лансет Фоній! Ви надто жорстокі по відношенню до мене! Невже я настільки неприваблива? Ви постійно ігнорували мої знаки уваги до вас! Я не можу так жити!

- Що?

- Я кохаю вас! Чесно, чесно! Я бажаю від вас дитини, такої ж могутньої як і ви! 

Прикривши очі рукою, Віктор все ж спитав у неї:

- Як ти потрапила сюди?

- Ви самі мені відчинили, - впевнено сказала вона, - Власноруч опустили моє декольте, - показувала вона, явно неадекватно обгортаючи руками своє тіло.

«Я впевнений, що не робив цього. Гіпноз? Можливо. Перетворю її, а там побачимо…».

Тільки Віктор спробував наблизитися, як та заверещала, що було сили. Від її пронизливого крику в кабінеті потріскалося скло й тріснув один з вазонів. Прикривши вуха хлопець встав на коліна, скрививши обличчя не спускаючи з неї погляду.

«Що за…»

Не збавляючи крику, вона піднялася й з розмаху вдарила Віктора ногою по голові. Вона була на каблуках. Звичайний би жіночий удар і так наніс би добряче шкоди, однак цей вкарбував Віктора прямісінько у стіну, що той ослабив руки, й почав блювати від звуку, що ледь не розривав йому вуха, не зважаючи вже на те, що від удару він не міг вдихнути. 

Крик спинився, коли дівчина побачила, як Віктор опустив голову й припинив рухатися.