Незнайомець, що йде за райдугою частина: 4

"Серед людей ходить давнє повір’я, що коли на вулиці вечоріє, то ліс нібито оживає. Вже давно було доведено, що дерева це теж живі істоти. Дивно, але це так. Завжди людей цікавило, а як думають дерева? Невже так само? Хтозна. Дерева теж певною мірою дихають і теж люблять поїсти смачненьке, але говорити бач, не навчилися".

Тихо-тихо, коріння, що стелилося по землі, непомітно пересувалося, ніби клубище диких змій. Ще б дізнатися, що з того небезпечніше…

"Довгі роки вчені ламали голови, звідки пішла людина. Хтось каже, що вона створена Богом, а хтось, що ми є розвинені у ході еволюції примати. Звісно, тих хто відкрито підтримував теорію еволюції було досить мало. Такі думки небезпечні для життя, особливо у яскравому світлі, що відбивалося від золотистих церковних куполів. Хто з них правий, хто ні, сказати важко. Примати, теж тварини, і їх теж створив Бог, то чому переслідувати теоретиків еволюції, якщо вони не суперечать релігії? 

Можливо, бо суміжність з приматами ображає статних вельмож? Лише уявити, як людина, що обережно вилочкою, як прийнято за етикетом розрізає яблучко і ніжно нанизавши шматочок на виделку, прикладає його до свого язика, куштуючи усі нотки його довершеного смаку, а за той же час, поки він насолоджується цим високим процесом, якесь бидло могло б з’їсти десять яблук і не замислитися навіть. Що звісно ближче до природи, усі вирішували для себе самі.

А от в книгах писали, що на планетах де водяться примати, їх  дуже люблять. Дещо смішні, ще й трохи розумні навіть. Деякі умільці навчають таких залазити на фруктові дерева й оббирати їх. Оце користь звісно… Ще й додуматися до такого… Для такого неодмінно потрібен неординарний устрій мислення. Напевне в цьому й є людський талант і головна наша відмінність.

Ми – створені по образу і подобі Господа. Зверху сидіть він, далі йдемо ми й інші створіння. Доказом цього є магія. Можливість творити усе, що тільки втрапить у голову. Хіба хтось колись, десь бачив мавпу мага?

Бо люди довершені істоти, які не потребують більшого розвитку. Ми ідеальні – не більше, не менше. Підкоривши собі увесь світ, ми показали, що дійсно заслуговуємо стояти поряд з Богом. Навіть ні, не ми перемогли. Нам для цього не потребувалося залучати зусиль. Доля привела нас на законне місце, що судилося нам з початку. Доля і є Бог, а люди – її обранці"

Прорізаючи мечами непрохідні зарослі невідомих рослин, група мандрівників з повними рюкзаками речей за плечами, навіть не підозрювала у яку халепу скоро втратить. Зараз єдине, що їх хвилювало – це зарості, що вже встигли їм набриднути й голки по боках і навіть під ногами. Нейтралізатори то в них були, але передозування ним отримати теж якось не хотілося. Усі були напружені вже не першу годину, щоб це не натрапити на щось колюче й отруйне. Взуття псувалося від кожного кроку, речі не підходили під такий теплий регіон, та й багаж за спинами також неабияк заважав. Останньою краплею для одного з них стала лоза, яку той вдарив з усієї сили вже тричі, а та ледь пошкодилася.

- Бляха! – кричав він, істерично замахуючи меча, - Щоб тебе чорти з’їли!

- Джоліо, спокійніше, - перехопив руку хлопця його чорнявий та дещо худорлявий товариш.

- Облиш мене Далос!

- Не кричи так! Тут точно повно всякою дичини! Якщо рослини такі, що вже про населення лісу цього казати…

- Як Рейн зумів тут пройти? Це ж нереально! Нереально! – ще раз спробував замахнутися блондинистий хлопець, але чорнявий знову його спинив.

- Дай я, - спокійно відставив він того в сторону й влучним рухом розрубав лозу надвоє.

- Як…Як…

- Практика Джоліо, практика.  Не розходьтеся, Барні, - окликнув він пухленького, що задкував, - Тримайся ближче мене. Й переставляй ноги активніше, ми не в ресурсі тебе чекати.

Товстун ж стікав останнім потом. Якби не колюче гілля навкруги, він би давно роздягнувся до нижньої білизни, але умови змушували його терпіти.

- Іду… Іду… - втомлено промовляв він, мов мрець.

- Давай Барні, ми в тебе віримо.

Не подіяло.

- Що ж… Я чесно кажучи не знаю, чи Рейн досі живий… Такі зрості й він…

- Деявіро, він і не з такого вилазив. Ходімте, - сказав блондин, поправляючи свою шевелюру, - Часу обмаль, ми маємо встигнути хоча б до ночі.

Коли крони дерев цілком перекрили собою сонячне світло, хлопці ввімкнули одну з світлових ламп, а інші вирішили зекономити. Тримав її Далос, йшов напершим, вільною рукою тримаючи меча й рубаючи гілля перед собою.

- Ми заблукали? – питав Джоліо

- Ні, просто довго просуваємося. Якби не ці зарості, ми б давно були в селищі, - намагався побудувати конструктивну відповідь Деявіро, хоча й сам нічого не тямив.

- Еге ж, головне що «якби», - додав Далос.

- Стуліть писки! І без вас дурно!- чулося ззаду невдоволення товстуна.

- Ой! – спіткнувся Далос, але його вхопив за рюкзак Джоліо, через що той втримався на ногах.

- Дякую.

- Дивися куди йдеш!

- Що це? – щось невідоме й дещо м’яке валялося під ногами.

Далос направив ліхтар до землі й спокійно відповів.

- А, це труп.

- Труп?! – відступився пухлий, хоча й не побачив його ззаду.

- Звідки?

- Це Рейн?

- Деявіро, мовчи! – обурився Джоліо

- Та годі тобі, всього лиш пожартував.

- Ні, це не Рейн. Та й гадки не маю, хто це може бути, але точно не селянин.

Шкіряна куртка, якісь пошарпані рукавиці з дірками під пальці, звичайні штани з багатьма карманами і сумка, яку той схоже носив через плече, валялася біля нього.

- Джоліо, потриманий лампу, - протягнув йому її Далос.

- Ти зібрався його обшукати? А якщо вколишся?

- Не вколюся, тримай світло нормально.

Далос полапав кармани, переглянув ремінь, де знайшов тільки ніж, потім перевернув чоловіка на спину, але й там нічого. В сумці були невикористані зелені кристали й склянки з нейтралізаторами.

- Деявіро, тримай сумку, - подав її йому Далос.