Там, де в макітрі з'являються шибки частина: 1

- Кажете ви брат близнюк? – медсестра гігантка з підозрою зиркала на акуратно вдягненого чоловіка, що дуркувато їй посміхався.

- Саме так, хіба ми не схожі? – в припіднятому настрої відповідав він.

- Я пацієнта Курчура жодного разу не бачила в обличчя, тому сказати вам не можу… З документами у вас усе в порядку. Зачекайте у приймальні, вас скоро повідомлять, - втомлена казала вона.

Таких от відвідувачів у неї за день можуть бути десятки, тому її можливо було зрозуміти. Не дуже вдячна робота, але комусь все ж необхідно це робити, з урахуванням, що половина міста сиділа в психлікарні. Навіть радісно трохи, що родичі не забувають про одне одного, навіть при такій ситуації.

Чоловік відкланявся й рушив куди йому сказали. В приймальні йому довелося стояти, так як усі сидячі місця були зайняті. Зайняті вони були здебільшого якимись бабусями чи дідусями, рідше парою батьків, а ще рідше, дружинами та дітьми. В кожному кутку сварка, чи спір, яким не було відбою, діти плакали, старці також іноді плакали, усі в тій чи іншій мірі плакали. Чоловік відійшов поодаль від цього безладу, обперся об стіну, й прочекав у цьому гомоні близько години.

- Майкл Курчур? – величезне лице темношкірого медбрата визирнуло з крихітних у порівнянні з ним дверей.

Чоловік відштовхнувся від стіни, й рушив за двері, які потім швиденько закрили, так як охочих зайти без черги було досталь.

Ідучи темним сірим коридором, оминаючи сотні палат, чоловік вирішив розбавити цю тишу, бодай якимось діалогом. 

- Можу задати нескромне питання? – запитав він у велетня.

- Якщо це не стосується роботи, чи вашого брата – то ні,  - відрізав гігант.

- Усі ви тут я бачу на взводі…

- Така вже праця.

- Так, інші б вже з розуму вижили.

Схоже велетня ці слова потішили, і він сам в голосі пом’якшав.

- Ви перша людина, яку я сьогодні зустрічаю, яка не кидається на мене й не рве собі горлянку, щоб донести до моїх вух, наскільки я негідний.

- Вражає правда? – посміхнувся чоловік.

- Задавайте питання, - посміхнувся велетень.

- Я чесно кажучи рідко бачу темношкірих. Не зрозумійте неправильно, для мене це просто в диковинку. Не часто доводиться забрідати на зірки.

- Реакція досить адекватна, скажу я вам. Місцеві спочатку думали, що я монстр, або просто не митий, і силком намагалися мене помити.

- Вас? Силком? – схопився за живіт і засміявся на весь коридор Майкл.

- Звучить дивно, але було й таке.

- Я ніколи не припиню дивуватися людській тупості. Це дійсно смішно.

- Іноді і страшно.

- Згоден з вами. Будь в нас більша обізнаність серед населення, то б…

- Прийшли, - діставши з кишені величезних штанів манюсінький ключик, велетень вставив його в замок і різко провернув.

Прочинивши двері, велетень протягнув Майклу руку.

- Дякую за бесіду.

- Вам дякую, - чоловік потиснув йому руку своїми обома, щоб не видатися настільки вже крихітним, - Приємного вам дня.

- Вам також, але не забувайте за час. Десять хвилин, і починаються вони вже зараз.

Майкл ще раз вклонився й увійшов до кімнати для зустрічей. Там було набагато затишніше, аніж між тих монохромних, гнітучих стін. Тут була застелена дощата підлога, та й взагалі пахло як у звичайній сільській хаті, хоча хто взагалі стелить зараз дерево? На стінах, теж обшитих деревом, без жодного віконечка, все одно висіли віконні рами, накриті різними обшитими по народному хустинками. Освітленням тут слугувала лампа з жовтого каменю, що звисала на мотузку. І от посеред всієї цієї краси стояв дубовий стіл, та два стільці, один з яких вже був зайнятий.

- Хто ти? – розгубленим голосом питав Ісаак.

- Так, потягало тебе життя... Але здається тобі тут добре, навіть ось костюмчик на тебе зшили, біленький такий, тільки що рукава пришиті до плечей навхрест, але ж гріх жалітися, правда?

- Хто ти?! – серйозніше гримнув він.

- Хіба не впізнаєш? Це ж я, твій брательник!

- Скотина ти, монстр! Поверни мені моє обличчя!

- Тихіше будь, - глянув на нього звисока Майкл, очами, що нагадували голодного й змученого хижака.

- Я виконав завдання. Хлопець мертвий! – дриґався Ісаак, занервувавши, - Відчуваю це! Нутром чую!

- Чому ти так впевнений? – насупив підборіддя чоловік, походжаючи по кімнаті, склавши руки за спиною.

- Тому що… Тому…

- Бракує слів? – на мить спинився Майкл, - А нічим твоя впевненість не підкріплена. Але все ж твої відчуття тебе не підводять. Він дійсно помер. П’ятнадцять наскрізних ран, смерть від втрати крові. Але ж хіба про це говорилося в контракті?

- Якому контракті? – шугався кожного слова Ісаак, - Що… Звідки ти про нього знаєш? 

- Чорним по білому було написано, вбити однією кулею, бажано у голову або серце. Ти не уявляєш, яких ти незручностей наробив для наших. Викрадати труп, витягати кулі, повертати назад, давати хабаря лікарям, що проводили розтин… Це все, знаєш, непросто…

- Ти з синдикату? – перелякано питав Курчур.

Очі його бігли від стіни до Майкла й назад, мов у навіженого, хоча зараз саме таким він і являвся.

- Тобі схоже взагалі мізки потрусило, - зітхнув Майкл і бережно підійшов до нього, як би той не намагався відсунутися.

Поклавши руку йому на плече, він щосили вчавив його і наблизився прямісінько до обличчя.

- Зарубай собі на носі, психічнохвора помилка природи. Ти повинен мені! Мені, Лептоприну, і запам’ятаєш ти це ім’я надовго, повір мені, надовго. Буду у своїх висловлюваннях вкрай коротким. Тобі врятували життя, витягнули твою дряхлу шию з самої тугої на планеті петлі, і знаєш заради чого? Тому що ти потрібен, і не будь в тобі цієї крихти потрібності – ти був би мертвий. Запам’ятай це, добренько запам’ятай, тому що тепер – я твій Бог. Той, що дарував життя!

Різким поштовхом, Лептоприн повалив Ісаака разом зі стільцем на підлогу з характерним глухим ударом і послідуючим болісним зойком.