Зустріч частина: 2

Діамантові зорі над головою, та золота стеля, що відблискувала світлом тисяч свічок, що зараз горіли на кожному зі столів.

Замовлену їжу вже давно принесли, гарненько, навіть вишукано, розтавивши страви. Бесіда жваво продовжилася.

Поки інші балакали майже ні про що, Лептоприн не зупинявся розмислювати.

«Якщо взаємодія від двох карт «Іерофант», це будь-яке знання, що вписується тобі прямісінько в пам’ять, то чи є обмеження для отримуваних знань? Чи це лише професійні навички, чи це може бути характеристика предмету або чийсь сакральний секрет? Це може бути будь що. Умов для активації вистачає... А саме: щоб людина узяла карту, і щоб приклала її до іншої, такої самої карти. Це як мінімум дві людини, та й ніхто не дає гарантій, що знайдуться однакові темпераменти… А якщо схрестити дві карти «Помірності»? Напевно буде щось типу заспокійливої хвилі? Якщо все справді так, як я думаю, то карта «Смерть» в мене викликає найбільше побоювань, якщо не брати до уваги інші 19 карт, що лишилися. Потенціал цієї здібності вражає. Інформація про захисника корони точно зацікавить Джонсона, щоб той мене одразу не вбив… У цій глибокій, темній дірі, в яку я втрапив, починає променіти світло…».

- Другим володарем карти «Смерть», був один хлопчина, який рік тому виграв головний приз на змаганнях з академічного фехтування на базі одного військового вищого навчального закладу тут, в Жонтарі. Головним призом було отримання від мене «передбачення» долі. Така собі розвага для майбутніх гвардійців.

- Чия це була ідея? – втримував істеричну посмішку Віктор, - Я ще ніде не бачив, щоб захисник корони панькався з гвардійцями. Тут, як-не-як війни з року в рік відбуваються, та й Фенфе… - Віктор бажав закінчити думку, але швидко отямився й запнувся, - Теж ситуація не з приємних…

- Захід мав бути закритий. Тому про нього ніхто й не знав, окрім довірених обличь. Ми задіяли мінімум п’ять магів, щоб забезпечити безпеку під час його проведення, - казав Севілус.

- Що значить «мав»? – не зрозумів Віктор.

- Цей хлопчина, що отримав карту, взагалі не числився курсантом. Ніхто й гадки не мав, як таке могло статися. Ми намагалися його знайти, але той мов крізь землю провалився.

- Що?! – розсміявся Конрот, тримаючись руками за живіт, - Не вірю!

- Годі тобі, - посерйознішав Севілус, - Це могло закінчитися фатально.

- Могло, вірю, - підмітив Конрот, - Але мені й в голову не приходило, що шановне дворянство могло навіть в теорії, допустити таку халепу! За такий прокол, намісника типу мене давно погнали б з посади, а тут таке, й ніхто ні слухом ні духом.

- Конрот… Ще одне слово й ти дійсно лишишся без посади, обіцяю тобі.

- Налякав, - відмахнувся той.

Цей діалог вони вели точно не на тверезу голову.

Могло здатися, що дворяни – це справжні ідіоти, яких ще пошукати потрібно. Віктору теж так здалося, хоча свого батька, до прикладу, він ідіотом не вважав.

А він був простий намісник у селищі, але зараз тут, перед хлопцем сидить володар усього Жонтару, сам Севілус Меменотаро. Він живе у маєтку, коло центральної площі міста, тримаючи навколо себе тисячі осіб прислуги й десятки магів. Невже його ніхто не хотів вбити, чи навіть не намагався? Як така людина, живучи у світі змов й зрад, постійного стресу й боязні за власне життя, може поводити себе так відкрито й недбало? У Віктора було припущення, яке можливо було навіть узяти за відповідь.

Дворяни… як вже стало зрозуміло, вони не цілком звичайні люди. Ритуал, що полишив їх без магії, що створив механізм призову наймогутніших магів, захисників корони, він зробив ще дещо, про що зазвичай говорять мало, або взагалі не говорять.

Дворянська недоторканість, як побічний ефект дії ритуалу, що возвеличує людей наділених шляхетною кров’ю над іншими. Дворянам майже неможливо нанести шкоди. Люди не в змозі іноді навіть підвищити на них голос, що вже казати про фізичні побої. Ця неймовірна сила викликає в них невимовне відчуття пекучого сорому, жалю, тугого болю й непереборної образи на самого себе. Ніби вони зазіхнули на щось настільки прекрасне й важливе для усього людства, що ледь не вчинили своїми діями кінець світу. Напевне тому дворяни поводять себе так зухвало, думають що все їм минеться, як от син Конрота до прикладу. Ніде не працює, пиячить кожного дня, поводить себе, мов скотина. І йому й слова неможливо сказати, якщо не бажаєш наступну ніч переночувати у темничному підвалі. А що вже він там робив з людьми… Слава Богу, що не всі шляхтичі такі…

«Народ і люди, що його складають – є джерелом нашої могутності. Не забуваймо це, і рушаймо у світле майбутнє разом, створивши його своїми руками…», - одного разу казав у своїй книзі «Політ на сьоме небо щастя, від п’янкого смаку влади», відомий письменники шляхетного роду, Олівер Цезарон, що помер задовго до Вікторового народження, але ці його слова, вплинули на юну дворянську голову навіть через століття.

Віктор, як ще працював у «Рудому Олені», у вільний час багато читав, й саме ця книга потрапила йому до рук першою. І зі словами Олівера він цілком погоджувався.

«Люди – ось що головне. Саме через це, ми не вбиваємо, ми маємо слухати й шукати компроміс. Не тільки маги, а й люди… вони не повторюються».

Він довго думав над тим, що йому робити далі, а саме, як правильніше реалізуватися у світі.

Що саме він хоче? Чим бажає займатися? Що лежить йому до душі? Чого бажає досягти?

Він точно знав, що рано чи пізно йому доведеться покинути корчму і йти шукати долі по світу. Але ж що він насправді вміє? Які його таланти?

Ну, по-перше – він умів читати, що як виявляється робить його кращим за половину населення усього світу. По-друге – він маг. Теж таке собі досягнення, але його здібності дійсно можуть приносити користь. Наприклад, він міг би стати косметологом, що б робив жінок ще більш привабливими, а чоловіків ще більш мужніми й також, привабливими. Для нього – це всього-на-всього один дотик і діло уяви, тим часом як для інших – це буде найбільша зміна за все життя. Таке б точно прижилося у суспільстві, але є одне але… Він не реєстровий маг, а значить йому замовлена дорога в один кінець… В тюрму, з подальшим перевиховуванням. Про такі от методи утримування магів йому розповідав Лептоприн, що чесно кажучи, душу Віктора не тішило.