Повернення

Як він потім пригадував, на днях, Віктор не втримався, й вирішив завітати до психлікарні. Йому досі не доставало відповідей у питаннях, які він за ці роки накопив багацько. Величезна сіра будівля так і стояла на тому ж самому місці, така ж гладка й неушкоджена, що не скажеш про інше місто.  

У головного входу його ніхто не очікував, та й двері були наглухо закриті. Він постукав. Через дві хвилини очікування, йому відкрили. Величезна жінка, в такому ж біленькому костюмі медсестри, що ледь не розривався від її м’язів.

- Чого тобі? – нахмурилася жінка, спершись рукою на дверну раму.

- Я до пані Мері та Ліліан, - сказав хлопець

- Пані? – здається жінка трохи пожвавішала, - Ніколи не чула, щоб їх так називали. Звідки знайомі?

- Вони мої давні подруги.

- Подруги? – жінка розреготалася, б’ючи себе по пресу так, що кулак аж пружинив, - Ти звісно вибачай, - протерла воно сльозинки пальцем, - Але якщо вони лише подруги, - знизала плечами гігантка, - Це закрита державна структура і я не в праві пускати сюди куди завгодно. Навіть зараз відкривши перед тобою двері, я вже порушила закон.

- Але ж…

- Якщо хочеш зустрітися з ними, напиши телеграму. Листонош ми сюди пускаємо.

- Чорт забирай, - пробубонів собі під ніс Віктор.

- Чорт, не чорт, нічим не в змозі допомогти, - відкланялася гігантка і вже збиралася зачиняти двері.

- Стійте! Зачекайте хвильку!

- Та що ж таке?

- Якщо я скажу вам, що я один з бувших пацієнтів? Що тоді?

Між ними на декілька секунд утворилася ніякова тиша.

- Це міняє справу, - гігантка легеньким поштовхом пробила двері наскрізь, хоча просто хотіла їх розпахнути трохи ширше.

Осколки дерева попадали хлопцю на обличчя, але обійшлося без травм.

- Вибачай… - зробила винувате лице гігантка, почісуючи потилицю.

- Нічого страшного, - відмахнувся Віктор, поправляючи свої розбещене вітром від удару волосся, - Я зайду?

У середині нічого теж не змінилося. Так само мряко, сиро й чомусь тихо… Ця тиша нагнітала ще більшого жаху, аніж численні крики й прокльони, що доносилися з палат. Гігантка йшла ззаду, мов стіна, що перегороджувала Віктору шлях назад.

- Стій, - сказала вона, - Ти пройшов кабінет.

- О справді? Останній раз я був тут, як мене сюди силоміць закинули в дитинстві.

- Цікаве було дитинство. В тебе є десять хвилин. Якщо ж лишишся на більше, тебе заламають і закинуть в палату.

- За що це? – здивувався Віктор.

- Такі правила. Це місце невідворотно впливає на непідготовлені людські голови. Потім доводиться вставляти клепки на місця, - показала вона на власній голові, - Ну все, йди. В тебе й так вже дев’ять хвилин лишилося.

Гігантка  встала чекати в коридорі, тим часом, як Віктор дбало прочинив двері до кабінету.

Ручка прогорнулася і недбало висковзнула з рук. В лице дмухнуло тепло й затишок, той самий запах чаю. Той килим… Те крісло… Зараз воно все здається таким маловартісним та непримітним, хоча раніше це було ледь не все, за що можна й потрібно було хапатися у власних спогадах.

- Пані Ліліан? – у Вікторі знову прорізався дитячий наївний голосок, який той вже був не в змозі втримати.

З-за стіни виглянула здоровезна шрамована рука, потім одна з ніг, поки й старче лице не проявилося.

Хоч Віктор і підріс, але вона досі була в рази зо два більша за нього і напевно так воно буде завжди.

- Вікторе! - не встигнувши витягнути з нагрудної кишені окуляри, Ліліан вже впізнала його.

- Ви єдина, що зможете викрити мене, де б і ким би я не був. Небезпечно, - посміхнувся він.

- Боже! Як ти підріс! Сідай, сідай, я зараз чаю приготую…

- Цього не потрібно, - ввічливо відмовився Віктор, -  Чай ваш - штука дієва, дякую, що навчили мене його варити, він мені дуже став у нагоді.

- Справді? Невже було так туго?

- Не уявляєте як.

- Повір, я розумію. Мені цей чай взагалі порекомендував один знахар, ще коли мене хлопець покинув у старшій школі… Я так бачу, ти поспішаєш?

- Десять хвилин, - згадала Ліліан, - Ну нехай, то чого ти завітав? – поцікавилася стара, - Хотів мене побачити? Шукаєш поради чи можливо хочеш щось спитати?

- Усе зразу, але спершу… А де пані Мері? Щось я її ніде не бачив.

- Мері? Ну, її звільнили одразу після твоєї виписки.

Віктора стиснуло, мов того зараз роздавить власна внутрішня брила.

- Чому? – дрижачим голосом зашепотів він.

- Ти сам бачу здогадуєшся, але не бери це в голову. Вона впустила пацієнта під час перевірки. Така недбалість могла спричинити купу біди. Щоб не травмувати тебе більше, їй дозволили лишитися, а як ти пішов… То й вона пішла.

- Куди вона пішла?

- Гадки не маю, можливо одним днем ми зустрінемося, хтозна.

- Я небезпечний. Сам це цілковито розумію.

- Не говори такого! Ми вже це пройшли, не треба зараз…

- Але до мене не доходить, чому ви мене випустили?!

- Тому, що вірила, - посерйознішала Ліліан, - Віктор, ти точно не чудовисько і не якесь всесвітнє зло. Ти людина, така як усі. Ти помиляєшся і ростеш, як усі. Дорослим пробачають вбивства, знущання й терор, а дітям – можливо пробачити ще більше. В тобі є особливість, але це як талант. Я вже розповідала тобі, хіба ти забув?

- Ні, я пам’ятаю. І клятва, що ми дали… Вона як запобіжник? Ви не були цілковито в мені впевнені, так?

- Від мене цього вимагав статут. Якщо б я цього не зробила, тобою б почали опікатися зовсім інші люди. Теж спробуй будь ласка мене зрозуміти.

- І все ж…

- І все ж я бачу, що ти живеш досить добре, - Ліліан підійшла ближче, поклавши свої руки  йому на плечі, - Глянь який ти виріс! Справжній чоловік! А диви який костюм, які плечі… Охохо! Була б я молодша – без роздумів би вискочила заміж! Такий красень, та ще й на вигляд багатий. Слухай, Вікторе, в тебе дівчина то вже є?

Хлопець перетворився, став нижчий, через що вискочив з-під рук Ліліан. Він пройшов в центр кімнати і заскочив на крісло, почавши мотляти ногами, як та дитина. Він і був зараз дитиною, з якої звисав дорослий одяг, а з голови, розсипалося по підлозі довжезне волосся.