Зустріч частина: 1

Отямився Віктор від того, що хтось штовхнув його плечем.

- Перепрошую, - облисілий чоловік у непропорційно великих до його обличчя окулярах, злегка приклонив голову й зник десь у натовпі по багатому вдягнених людей.

Віктор покліпав очима, й знову глянув на годинник. Схоже, він на нього задивився й провалився у свої спогади. «З ким не буває», - подумав він і продовжив нудьгувати, злегка притоптуючи туфлями.

- Ви Лансет Фоній? – не помітив він чоловіка, який мить тому з’явився майже перед його обличчям.

Статний чоловік, з продовгуватим обличчям, акуратненьким чубчиком, зачесаним на право та довгими виразними чорними вусами, що виблискували від якогось крему, високо підвівши одну з брів, запитливо дивився на Віктора.

- Так, - розгублено сказав він.

- Візьміть мене за руку, - протягнув йому руку долонею догори чоловік у стриманому, темно-фіолетовому вбранні, що робило того набагато більшим, аніж той був насправді.

Руки, ноги у нього були мов набряклі. Віктор одразу помітив це, але спустив такий вибір одягу на  дивакувату дворянську моду.

Він поклав йому долоню на руку, після чого за мить опинився у розкішному трапезному залі, з височезною округлою стелею, на якій були зображені епічні фрески різних історичних подій та особистостей.

Все було настільки багато та вишукано, що у Віктора просто очі розбігалися. Золото навкруги, вмонтовані у стелю цілі рубіни, ізумруди, топази, будь-що вартісне, але це було зроблено не просто так, а витончено й в міру. Все блищало золотом, ніби те слугувало тут освітленням. Круглі столи, теж виконані у злоті, накриті пухкими скатертинами, ворсинки з яких чимось нагадували павутиння.

Сотні людей сиділи за столами, про щось невимушено балакаючи. Хоч їх тут було досить багато, але ніякого гулу чи шуму чути не було. В різних куточках зали чулися звуки арфи, гітари, скрипки, навіть використовувалися духові інструменти, до чого ж вони не заважали один одному, а доповнювали. Додуматися до такої синергії було просто не реально, як Віктор вважав.

За кожен з сотень столів бігали тисячі офіціантів у білосніжних вишитих сорочках й вишуканих штанях, постукуючи туфлями, що відбивали від підлоги приємний для вуха звук . 

- Неймовірно… На чому воно все тримається? – дивувався хлопець, так як ніде у залі, який здавався безкінечним, не було жодної колони чи стіни.

Ніби усе звисало у повітрі…

- Прошу зачекати, - сказав йому чоловік, щось виглядаючи з десятків столиків.

- Якщо вам не буде складно, можу поцікавитися, хто ви? – питав Віктор.

- Я метрдотель ресторану «Золотий Вік». Прошу іменувати мене Клаус.

- Дякую вам, Клаус, - виразив вдячну посмішку Віктор, - Але чому метрдотель займається зустріччю гостей?

Той спочатку не зрозумів питання, але потім збагнув і посміхнувся у відповідь.

- Ви не простий гость, - сказав він, - Не кожен день я приймаю гостей самого Севілуса Меменотаро. Прошу вас, - ввічливо запросив він рукою, - Ваш столик там.

- Ще раз дякую, - злегка вклонився Віктор, через що засоромив чоловіка і той моментально зник з його очей.

«Він маг, - уточнив для себе Віктор. Телепортатор? Чи це якийсь кишеньковий вимір?».

Вирівнявши спину, він дворянською ходою рушив до свого столика. І весь цей його пихатий образ вельможі був одразу зруйнований, як він побачив зліва від себе здоровезного м’язистого чоловіка у дворянських одежах, який чимось нагадував Мері з Ліліан. Поправивши окуляри, той не зрушуючи голови з місця, з витонченою поставою прямував до Віктора. Тільки було одне але… Прямісінько на його голові, так само поважно й непохитно стояв чоловік років за сорок, у ще більш чудернацькій куртці з червоної шкіри невідомої тварини, з довжезним коміром з мережива, гордо височів, вставши у своїх позолочених туфлях на носочки.

Віктор хоч і бачив його вже давно, але впізнати, упізнав.

Конрот…

«Або він хворий, або у нього якісь комплекси, - зауважив Віктор». Здорова людина ніколи в житті, навіть дворянин, ніколи не начепить на себе стільки брязкалок, блищалок й іншого дороговартісного непотребу, щоб від одного лиш погляду нудило.

Віктор занервував ще більше, коли велетень рушив прямісінько до нього. Він вирішив пройти далі, щоб їх зустріч виглядала «ненавмисною».

Гігант не звернув на нього уваги. Перегнав хлопця, ширшими кроками діставшись до столику першим.

«Ніби це щось змінює, - буркнув Віктор». В такій поведінці він не вбачав нічого, окрім по дитячому наївної уїдливості й простої неповаги.

За столом вже сиділо троє чоловіків: по один бік вже мостився Лептоприн, а з другого сидів сам Севілус Меменотаро в компанії одного зі своїх людей.

Севілус був одягнений у темно-фіолетове «щось», що нагадувало щось близьке до легкої шуби з коротким рукавом, тим часом як його прибічник носив майже таку саму шубу, лише рукав ледь затуляв тому фаланги пальців. Взагалі, обидва вони були чимось схожі. Мали однаковий зріст, статура також майже без відмінностей. Волосся чорне, однакової текстури. Матове, густе, мов набралося олії, тільки у Севілуса воно було на лікоть довшим, і спадало каскадом йому на плечі, тим часом, як у його слуги воно мов їжачилося голками і стирчало догори.

На кожному з вух Меменотаро було по три сережки. Вони були виконані з чистого срібла, з великим вкрапленням темно-зелених ізумрудів. Сережки відрізнялися лише формою: одна була схожа на цілого метелика, друга на вигнутий селянський серп, а третя нагадувала краплю, але чи була це крапля дощу, чи сльоза, неможливо було розрізнити.

«Можливо лише, якщо спитати…», - але ця думка одразу здалася Віктору безглуздою.

Лептоприн же вдягнувся так само, як і Віктор, і на фоні своїх співбесідників, вони виглядало відверто кажучи безбарвно. Було очевидним, що ініціатива зараз, навіть візуальна, з самого початку вислизнула з їх рук. Лептоприн прийнявся мовчати, а як побачив Віктора, то настрій у нього теж не піднявся. Вони лиш схвально кліпнули мимоходом один одному, в знак готовності.