Дивлячись у дзеркало, саме туди, у відбиваючу сонце гладінь, Віктор Лем, не вбачаючи свого істинного обличчя, міг побачити себе, бодай візуально. Схудлого, з розпущеним, злегка вже продовгуватим волоссям, яке він старанно відрощував, використовуючи різні мазі, прикриваючи чубом карі очі, які будь-якої миті міг змінити, якщо йому щось не сподобається.
Він заздрив людям, яким не дано себе змінювати. Недосконалості обличчя стають його виразними рисами, за якими можливо вирізнити особистість. Для Віктора це ж лише ще одна помарочка в посудині ще з «живої» глини, яку він, як вправний гончар, будь-якої миті міг привести до ладу.
Ззовні ідеально-чарівний, неперевершений, а десь в душі, місцями гнилий та давно відмерлий. Йому не було жодного діла до людських гримас, які ті в першу чергу презентували при зустрічі. Йому було важливо почути голос, помітити рухи й загалом відчути людські повадки особисто. Він не вбачав в цьому якоїсь особистої для себе користі, він робив це заради внутрішнього спокою, щоб побачити за день бодай щось живе і унікальне.
«Узяти все своє, і зректися іншого…», - промовляв про себе хлопець, розглядаючи ідеально чисту шкіру у відображені.
- Я не зміг. Немає у мені нічого мого. Все що я робив весь цей час, це позичав щось у інших. Я крапля, але ніяк не озеро.
На цей момент Віктор знаходився у квартирі, і поки у дзеркалі, він намагався в який вже раз розібратися в собі, на вулиці вирувала інша атмосфера.
Поспіх, гомін, дещо інтенсивний, але такий підходящий для життя ритм. У людей, що мов стікали по вулицях, не було навіть часу, щоб зупинитися і справді про щось замислитися. Їм це просто не було потрібно.
Віктор між усім зневажав їх за таке схвальне ставлення до власних особливостей та особистостей.
Вже як місяць минув, як він назавжди покинув корчму і всіх своїх недовгих знайомих, яких зумів відшукати під час того періоду життя. Йому не подобалося слово «покинув», хоча скоріше по іншому це і не назвеш. Якщо він сам прийняв рішення піти, значить покинув, як і батьків Віктора до цього.
Так, його знову почали турбувати ці сни. Він по колу згадував і уявляв перед собою ці спогади десятки разів, десятки разів переварював їх у своєму мозковому котлові, але проковтнути досі не міг.
Підсвідомо ситий, однак досі спустошений і голодний.
«Не цінують те, що мають».
- Кому завгодно, але точно не мені їх за це судити, - поправляючи на собі костюм казав він.
Костюм був новий, і в разів десять багатший і якісніший за той, що у нього був. Чорний, мов нічне небо без жодної хмаринки, ніби пошитий зовсім у інші часи, десь далеко у майбутньому.
Прірва між селищами та містом була просто приголомшуюча. Поки там, серед пустих степів та непроглядних лісів люди пасли корів, іноді змахуючи піт з лоба брудними руками, іноді миючись на свята, тут у цивілізації, люди дмухалися парфумами, читали щоденну газету, що безкоштовно складалася у спеціальних ящиках на вулиці та ходили їсти у ресторани, а якщо ти трохи бідовий, що дивно, так як ти у місті знаходишся, то тебе безоплатно нагодують у будь-якій забігайлівці. Тобто працювати й не потрібно було. Все тобі принесуть під самий ніс, твоя задача лише попросити.
Віктор ж бачив іншу картину, як в селищах люди пропивали усі свої паї, а потім помирали з голоду у лісі. Життя там приводить людину до зовсім інших висновків, аніж тут.
Завершивши останні приготування, він пшикнув на себе якихось ледь рожевих духів у дивацькій склянці у формі серця. Їх йому порекомендував Лептоприн, так як той казав, що вони мають досить приємний запах. Чесно кажучи, Віктору було байдуже, але все ж щоб стати ближчим до суспільства…
Оминаючи багацько квартир на кожному з трьох поверхів будинку, він обережно спустився сходами на вулицю. Відчинивши скриплячі дерев’яні двері, він опинився посеред мініатюрного дворика, який являв собою нічим не зайнятий клапоть землі. Здається тут поряд жили діти, але ніхто для них майданчиків не будував. Віктору це здалося дивним.
Останній раз він «гуляв» Жонтаром будучи повністю оголеним, спішно тікаючи від породження власної свідомості. Тепер ж його ніхто не підганяв, і він міг розгледіти усе, як слід.
А дивитися й не було на що. Отакі от нескінченні стіни виважених, але пошарпаних й понівечених часом і нещодавньою «революцією» будинків. Один поверх, два, три поверхи. Сказати яких більше, було неможливо, так як вони мов чергувалися. В усіх з них вирувало життя, жодне вікно не пустувало.
Стіни були де-інде обмальовані різними закликами та скаргами. Автори їх були невідомі та й ніхто їх не шукав, а ось небайдужим мешканцям місцева влада непогано платила, щоб ті написи безслідно стиралися.
Десь в людей висіла білизна, причому ж ніхто не цурався сушити над перехожими вулицями спіднє, десь дамочка з кам’яним лицем виливала майже людям на голови нечистоти, спеціально під кінець вивертаючи то відерце дном до низу, щоб точно кожна крапелька вискочила. Слава Господу, на вулицях не смерділо, так як спеціальні люди у коричневих одежах, на яких не було помітно жодних плям, ще й у захисних масках, що цілком закривали їм обличчя ходили містом і обдавали кожен куточок ледь не діжками парфумів. Таким чином вони піклувалися про «нюхове» здоров’я мешканців, і за це їм велика шана.
Але незважаючи на такі, спершу темні й бридкі факти про людський побут, тут в Жонтарі було досить чисто. Усі дороги були укладені гладкими камінцями, тому ходити тут одне задоволення. Зрідка звісно можна було вступити в якусь калюжу, але це вже виключення.
Дивлячись на ходу Віктора та оком окидаючи його в повний зріст, звісно скидаючись на надто дорогий да важливий вигляд, люди той же час, намагалися дати йому дорогу, щоб ще на неприємності не натрапити.
Так, вуличками крокували лише люди. Коней тут у місті не побачиш, можливо лише у нечисленних конюшнях в передмісті, та в його околицях. Домашніх тварин тут теж не тримали, через відсутність в цьому бодай якогось сенсу та практичності. Все ж в містах закони та традиції шанували більше, аніж у селищах.
Відредаговано: 16.11.2024