Чому я?

Минуло певною мірою три дні, після того, як Віктор обернув Хазена на оленя. Так, тепер він вирішив називати себе Віктором. Вибір пав саме на це ім’я, так, як з цим іменем він проходив найдовше. У корчмі стався вибух прибутку через команду мисливців, що звідси майже не вилазила. Вони п’ють у таверні цілісінький день, але навіть так,  у їх головах генеруються нові історії про того невловимого оленя, і як вправно вони намагалися його вполювати.

«Він все ж таки прийшов», - зацікавлено виглядав у вікно Віктор.

Наляканий рудий олень гасав прямо в дворику коло корчми, вправно ухиляючись від стріл незграбних лучників, що не полишали можливості викрикнути пару неприємних слів у сторону своїх невдач.

В народі так повелося, що меч – зброя чоловіча, а лук – зброя для жінок, дітей та боягузів. Обумовлено використання луку було лише на полюванні, так як людині за твариною навряд чи вдасться ганятися. Все інше – прояв безчесності, слабкості й усіх інших мерзенних рис характеру, що притаманні людям.

- Чому ти смієшся, Наталіс? – підійшов до Віктора, Ганс, - Невже ніколи полювання не бачив?

Віктор на час перебування у корчмі залишив собі звичний для відвідувачів вигляд, щоб не виникало лишніх запитань.

- Пам’ятаєш, як ти налив одному чоловіку замість води, горілки? Здається тобі тоді добряче заплатили його друзі…

- Звісно пам’ятаю, то було менше трьох тижнів тому.

- Так от, ти не вбачаєш у воді горілки.

- Що? – нічого не второпав Ганс, - Дивний ти став, чесне слово. І не працюєш взагалі! Хіба так можна?

- А, я тобі не казав? – розгубився Віктор, - Я скоро відправляюся в дорогу.

- Все таки їдеш до міста?

- Так.

- Ну й Бог тобі в дорогу, - фиркнув Наливайко і рушив за своє звичне місце, за шинквас. 

На вулиці вчинився ще більший галас. Мисливці відтіснили оленя від корчми й погнали бідолашну тварину до лісу.

Віктор вирішив зачекати до вечора. Все залежало від того, чи вдасться оленю вижити. Якщо так, то у хлопця на нього були свої плани. Тим часом, він вирішив зібрати речі й з усіма попрощатися. В корчму Віктор зайшов зі згортком брудної тканини та парою речей, що встиг вихопити з дому. Тепер ж, Луний презентував йому свій армійський рюкзак, який старий беріг аж до цього часу.

- А я знав, що комусь то він стане в нагоді, - хвалився той.

Але речей у Віктора не побільшало. Дворянський ніж, костюм, декілька дешевих рубах та штанів, на різні дні й дві пари старого взуття. Для жителя селища це був досить дорогий набір одежі. 

Втомлені мисливці, повернулися під вечір ні з чим. Як і очікувалося, нікому не вистачило прудкості, щоб вловити легендарну тварину. Оминаючи мисливців, Віктор вийшов з корчми, а за ним, Луний, його дружина і Ганс, що також хотів проводити друга.

- От ми й прощаємося, - з певною дещицею суму у голосі сказав Віктор.

- Так, прощаємося, - сказала пані Луна, - Але не на поганій ноті.

- Щастя тобі там, Наталіс, - не знав що сказати Ганс, - Дякую, і все таке…

- Бережи «себе», - акцентував увагу Луний, - Не помри так швидко. Спробуй щось в житті встигнути.

- Старий, ти чого? – здивувалася бабця, - Що ти молоді пророчиш?

- Те що й нам пророчили, хіба забула? Тому Ната… Бережи себе, - впевнено протягнув руку дід.

Віктор відставив її і обійняв старого.

- Дякую Луний, - сказав він.   

Старий розчулився, але емоції втримав, легко обійнявши хлопця у відповідь.

- Ступай, - наказав він, спираючись на милицю.

Віктор помахав усім рукою на прощання, і узявши в руки ліхтар, рушив по стежині, що вела до лісу.

Ніхто не питав, чому Віктор рушив у дорогу саме в ніч. Та й не потрібно було. Лишні запитання завжди тільки заважають.

Не могло світло ліхтаря серед темної ночі бути непоміченим. Один з патрульних міцно вдарив коня повіддям, і помчав до джерела світла. Яке було його здивування, коли той побачив вельмишановного пана Хазена, в усій своїй красі.

- Пане Хазен, - вилаштувався струнко хлопчина сидячи верхи, - Можу поцікавитися, що ви робите тут у таку пізню годину?

Вдягнутий він був досить легко: вважай одна брудна сорочка, штани, розідрані на коліні і столітні чоботи, що також не віяли цілістю. Відрізнити цього «патрульного» від безхатька, можливо було лише через наявність на тому коня і хоч якогось спорядження на спині.

- Не твоє діло.

- Так точно пане, не моє, - машинально відповідав хлопчина, злегка посміхнувшись.

З тієї посмішки, у світлі ліхтаря розвиднявся чорний зазор між його зубів. Щось всередині Віктора зойкнуло, ніби цього хлопця він вже десь бачив…

- Як патруль? – суворо запитав він, вирішивши не надавати цьому уваги.

- Без пригод. В селищі спокійно.

- Ти впевнений?

- Так точно! – віддав честь той.

- Рудого оленя бачили?

- Це того, про якого зараз усі говорять? Ні, мені не доводилося.

Віктор вирішив не затягувати діалог, так як трохи поспішав.

- Ідіоти, - процідив крізь зуби Віктор, - Щезни з моїх очей!

- Прошу вибачення, пане Хазен!

Злякавшись, вершник повторно полоснув коня повіддям й помчав якнайдалі в ліс.

Далеко звідти Віктор не встиг піти. На дорогу вискочив руденький олень, якого хлопець вже давно помітив, через те, що створіння було пронизане його аурою. Олень вже давно слідував за Віктором, а причаївся у траві, щоб не бути поміченим вершником.

Тварина підійшла до хлопця ближче і наступила копитцем йому на ногу. Віктор приклав руку оленю на чоло й перетворив його назад. Перестрахуватися в той момент він не міг. Після активного й безконтрольного використання власних сил, хлопець втратив будь-який контроль над ними. Скажімо так, він повернувся у самісінький початок, а можливо й нижче. Навіть перетворити себе у собаку йому зараз не видавалося можливим, що вже казати про перетворення окремих частин тіла й збереження анатомії. Бандит, повністю оголений, втомлений, подертий і ще більш змучений, представ перед хлопцем. Він спокійно стояв, навіть не маючи наміру атакувати, хоча зараз для цього була найкраща можливість.