То звір, чи все таки людина?

Плітки про рудого оленя, що скаче околицями у корчмі не вщухали. Десятки мисливців, після активного дня невдалого полювання зібралися за шинквасом, щоб поділитися своїми переживаннями та враженнями. Ганс вже настільки забарився наливати їм, що сказав:

- Все! Кінець зміни! Хто хоче, наливає собі сам, мені тільки монети на шинквас! Зрозуміло? – власно говорив хлопець.

Мисливці знизали плечима і потягнули пляшки до себе, продовжуючи невпинні розмови про свої пригоди. Гансу залишалося лише розкинутися на стільці, і закинути ноги якнайвище, щоб показати ступінь свого відпочинку. 

- Та я його майже підстрелив! – розчаровано сказав один.

- Ось це саме головне, що «майже», ми тут усі такі.

- Та ті олені справді неймовірні! Можливо вони й за людей розумніші?

За ці слова, мисливця, що трохи перепив, вгамселив по голові найближчий до нього соратник.

- Думай що говориш! – розлючено проговорив той.

- Та хлопці…

- Рота закрий! – нагримали на нього інші.

Тепер день був нормальний для усіх, окрім цього бідолахи.

Луний стояв на вулиці і дивився в далечінь, ніби когось очікуючи. Хоча ні, він справді чекав. Чекав він Наталіса, якого вже як тиждень не з’являвся на людях. «Невже його справді вбили?», - корив себе Луний. Старий думав, що смерть хлопця лежить на його плечах, як і смерть його товарищів зі зборів. Хазен не та людина з якою безпечно домовлятися. Він розумів це з самого початку, але чомусь не послухав сам себе. Чому взагалі Луний пішов на зустріч Хазену? Чому хотів вчинити переворот?

Причина ця можливо банальна, але він хотів щасливого майбутнього, як не для себе, так для наступного покоління. Луний дуже любив дітей, незважаючи на те, що своїх ніколи не мав. Можливо це тому й причина.

Хазен дуже вміло вмів вмовляти людей. Він так майстерно виставив біленманів в очах старого, як справжню загрозу, що Луний вже готовий був лягти кістками, тільки щоб спинити їх. Він служив у гвардії Фенфельдера, і займалися вони там не тільки героїзмом та благородством, тому старий повірив словам молодого бандита. В них неможливо було не повірити. Можливо вони й правдиві, Луний цього напевне, але тепер…  Його товариші мертві, світлий хлопчина, якого він нещодавно зустрів, Наталіс, скоріш за все теж. Сім’ї оплакують померлих, та й гниють у прокльонах оточуючих. Діти не зможуть заводити друзів, через пляму «злочинців», та й хліба їм в голодний рік, ніхто точно не протягне. І вдіяти нічого не можливо. Тут хоч би самому вижити, і не стати причиною смерті своєї дружини та й Ганса в придачу…

Старий важко спирався на милицю, без якої напевне вже ніколи не зможе пересуватися. Ще й біль в голові, що не припинявся й на секунду... Скільки трав’яних настоянок він не пив, жодна з них не допомагала. Старий вовк - вже не солдат. З усвідомленням цього, Луний ще ніколи не вбачав себе настільки жалюгідним. Вже вдруге, старий заплакав, дивлячись на пусту стежину, що вела далі в ліс.

- Ви плачете? – здивовано спитав хтось позаду.

- Ні, ні, - ретельно обтирався рукавом Луний, - Щось у око втрапило.

- В праве чи у ліве?

- А яка тому різниця? – усміхнувся дід, обертаючись.

- Сам не збагну, - відповів той.

«Лем? – оторопів старий, - Ні, не він, але настільки схожий…»

Молодий хлопець з дитячим обличчям, що так нагадувало старому його знайомого, в брудній та вщент розірваній одежі, стояв позаду нього. Вираз обличчя у нього був втомлений, схоже хлопчина не спав кілька ночей, та й сам він був на вигляд якийсь хворобливий. Ще й стояв босоніж. 

- Віктор, син Лема, або Наталіс, як ви звикли мене називати, ще одне своє ім’я я забув, як і сім’ю, до якої мені колись доводилося належати.

- Мати рідня… - Луний від неочікуваності впустив милицю, і покосився, але хлопець встиг підхопити його за пазухи.

- Не переживайте, - сказав хлопець, - Мені усе потрібно вам розповісти детальніше.

- В тебе мають бути чіткі відповіді, - зауважив старий.

Вони як зазвичай, всілися посеред садку, за пеньками. Луний дістав з льоху ще один глечик вина, але вже молодший за минулий.

- Ви станете першою людиною, яка буде знати повну мою історію. Чи пообіцяєте ви мені, що нікому і ніколи не розповісте того, що зараз почуєте?

Луний не вимовивши й слова, дістав з карману ножа і зробив неглибокий поперечний надріз на своїй долоні. Кров’ю, він окропив пенька перед ними і суворо проговорив.

- Клянуся на крові.

- Це було не обов’язково… - Віктор дістав свого ножа й зробив аналогічний надріз, після чого вони потиснули один одному руки.

Клятва.

- Значить кажи, я слухаю, - з цілковитою упевненістю сказав Луний.

Важко вдихнувши, Віктор почав:

- Я син минулого намісника. Не дивуйтеся, але це факт. У сім’ї дворянина, народився маг з повним комплектом здібностей з самого народження. Розуміючи усі ризики наших родинних зв’язків, батьки вдало зреклися від мене, напевно наслідуючи вище благо. Після чого я став жити як Віктор Лем, син вашого давнього знайомого. Я намагався замінити їм сина, свого друга, якого втратив загравшись зі своїми можливостями. Після цього усі забули мої справжню сім’ю, навіть я сам. Що сталося з ними далі – невідомо. Я продовжував рости, як Віктор Лем, зростаючи у любові й злагоді, але не відповідаючи батькам тим самим. Після низки певних обставин, я був вимушений покинути дім та змінити зовнішність, через що усі вважали, що я загинув. Я звісно не очікував у результаті скасування закони про дитячу працю, але тим що сталося я цілком задоволений. Після цього, мені довелося зустріти вас і певний час пропрацювати у «Рудому Олені», але це вже ви знаєте.

- Я звісно здогадувався, що не може у селищі нізвідки об’явитися хлопець, щоб шукав роботи саме в корчмі. Зазвичай уся молодь їде до міста. Але таке… Проясни мені тоді одну річ… Це ти перетворився на мою дружину в той вечір, під час зібрання?

Вікторове лице все похмурішало. В серці його панувало нестерпне відчуття провини, що корило хлопця весь цей час. Губи намагалися зрушитися, але йому не вдавалося. Не вдавалося це сказати, як не старайся.