Зважаючи на вид, расу та соціальний стан

В найсвітліший день, в людині можуть ховатися найтемніші задуми…

Сяюче сонце, легенький вітерець що лоскотав бороду, море відвідувачів та невпинний дух веселощів, що так і підбивали на пляс.

Чому ж Луному було не до сміху сьогодні?

Доволі легка відповідь на таке запитання. Він вже не потанцює, так, як застарий для цього. Плюсом, додалися чисельні забої на обличчі і ниючий біль, що навіть спати йому нормально заважав. Ходив він без милиць, але частенько запинався, або неправильно ноги переставляв. Розучився ходити на старості років, який позор!

Наталіса вже третій день, як не видно. Хлопець просто зник, нікого не попереджуючи. Його речі лишилися там на горищі, але сам  він кудись пропав. Луний звертався до патрульних, навіть добре заплатив їм, щоб ті розшукали хлопця, але безрезультатно. Так і Хазен теж зник. Події насторожували старого, він побоювався найгіршого…

За ці три дні, було знайдено три тіла. Усі троє – чоловіки, заможні селяни. Серед жертв були: начальник лісопильні, землевласник, що мав доволі статну земельну ділянку й вирощував там пшеницю на експорт до міста, і відомий правознавець, що переїхав з Жонтару. Знайшли кого біля дороги, кого у власному будинку чи навіть в лісі. Усі вони були учасниками таємних зустрічей, що влаштовував Луний. У кожного з них, були знайдені «викрадені» у Теодори коштовності, тому запити їх сімей на розслідування вбивств, був відхилений самим Конротом. Своє рішення він прокоментував так: - «Я не збираюся викривати вбивцю злочинців, - казав він, - Тому що той, вчинив правосуддя. Та й не заперечую я, що це може бути кара Божа, за наругу над спочилою, так, як рани, що ми бачили на їх тілах, не можна нанести жодною зброєю».

Саме дивне, що більшість селян підтримали його, і почали принижувати та кидатися прокльонами на сім’ї загиблих, за «покревність з крадіями й безчесними гнидами». Луний знав цих людей, тому й повірити собі не міг, що вони були здатні на таке. Він і не вірив.

Старець згадував те, що йому тоді сказав Хазен: - «Мені не потрібні соратники, що не в змозі впоратися з власною жінкою», - тому дід був упевнений, що це його рук діло.  

- Чорт забирай, - процідив через зуби Луний, стиснувши кулаки, - Невже все через ту сварку?

Дружині він вирішив нічого не говорити. Стара й так пережила достатньо. На питання: - «Де тебе так набили?», - старий запевняв її, що запнувся в ночі й скотився зі схилу, повного камінням й іншими твердими об’єктами. Неохоче,  вона повірила в цю історію, але чому виходив в темінь, не питала. Пані Луна розуміла, що солдат, це до самої смерті солдат. Якщо кудись вийшов, значить цьому є причина.

Луний вперше, за довгий час впустив жорстку, чоловічу сльозину. Він продовжив згадувати. Це була розмова з Хазеном, після того інциденту на зібранні:

- Луний, і часто в тебе таке? – цікавився бандит.

- Звісно ні, - відрізав старий, -Можливо в неї просто місячні, тому не знала, куди себе діти…

- Ти ж їй не розповідав про зібрання, так? – недовірливо спитав Хазен.

- Що за допит? Ти зазнаєшся, юначе! Перед тобою хоч і старий, але все ж таки гвардієць!

- Я хочу працювати з професійним гвардійцем, а не «старим пердуном». Вона ж так сказала?

- Годі! Не тобі судити про життя інших!

- Так не мені, але якщо ще раз щось типу такого станеться, то я вас вимушено полишу. Це, звісно буде супроводжуватися певними наслідками…

- Вб’єш нас?

- Ні, про що ти…

- Не думай, що в тебе вийде, - перебив його Луний.

- Я про таке й слова не казав, - холодно глянув зверху вниз, Хазен на Луного, - В мене більш гуманні методи.

Він вже мався йти, але все ж задав старому останнє запитання.

- Чому ти взагалі одружився, Луний?

- Що? – не второпав дід.

- Солдати зазвичай полюбляють ходити наліво, та й війна веде не до глибокої старості. Одружитися? Це справді найкраще, що прийшло тобі в голову?

- Я будував своє майбутнє, а помирати, й не збирався.

- Збирався, не збирався… Ти схоже з людей, що ставлять себе вище за інших, раз так вважаєш.

- Можливо й так, але ж і ти, не вважаєш себе за просту людину.

- Навпаки, - зауважив Хазен, - Я вірю у власну смертність.

- А та дівчина з якою лигаєшся? Невже ти про неї взагалі не думаєш? Навіщо тоді й кохатися потрібно?

- Не вона перша, не вона й остання, - здихнув бандит.

- У таких людей, як ти не буває майбутнього юначе, - казав йому старий, - Немає сенсу у твоїх задумах проти біленманів, раз ти й не бажаєш у новому світі жити по нормальному.

- Значить буду по своєму, - махнув рукою на прощання Хазен і пришвидшився.

Гучний, настирний стук у двері. Хазяїн квартири, звичайний сім’янин у халаті, який йому презентували друзі з міста, тримаючи в руках якусь книжку, підійшов до дверей, щоб їх відчинити. Людина він був простодушна, та й селище було спокійне, усі один одного знали. Відчиняючи двері і не питаючи, хто за ними стоїть, він не очікував для себе небезпеки.

- Доброго дня, - сказав чоловік, що стояв за порогом.

Сім’янин пригадував його, тільки зараз він був без плаща, у звичайній зеленій сорочці, з короткими рукавами, коричневих штанях та шкіряних чоботах.

- Доброго, - поки що спокійно відповів йому він.

- Пам’ятаєте мене? – поцікавився чоловік.

- Напевне, що так.

- Можу увійти?

- З чого б це?

- Це дуже важливо і стосується безпосередньо вас.

- Я сказав вам, що не зацікавлений. Йдіть звідси по добру по здорову, не накликайте ні себе ні мене на небезпеку, - спробував він закрити двері, але чоловік затримав їх ногою

- Я ж кажу, це надто важливо. Не займу багато вашого часу.

Хоч і здивований наглістю гостя, але все ж сім’янин сказав:

- Нехай, заходьте, - дозволив, він, - Але в наступний раз, попереджайте про візит, я ж казав іншим, як це зробити. Й поведінка ваша…

- Розумію, розумію… І вибачаюся.

Чоловіки рушили до вітальні. Діти сім’янина бавилися, бігали по коридору, махаючи в руках доволі дорогими іграшками. Гість, до речі, навіть і не подумав роззутися, натоптуючи на дорогих килимах в коридорі чорні плями від землі. Стиснувши зуби, сім’янин змирився з цим, але пообіцяв собі, що обов’язково змусить цього безкультурного нахабу прибрати за собою.