Магія - не для шкоди людям

- Нехай ця ніч, буде мені свідком…

Сьогодні, було темніше, ніж будь-коли. Ні тобі зірочок на небі, ні місяця. Чорна вуаль накрила цю землю і не спроста. 

По селищу, як днем, так і вночі, ходили патрулі. Зазвичай це був один чоловік, верхи на коні, озброєний луком та коротким клинком, для екстреного ближнього бою. Вони були не треновані, звичайні селяни, набрані в таку собі «самооборону». Через них мені було вкрай важко пробиратися непоміченим. Я перетворився на здорового пса, узявши за основу Ріпа. Згорнув необхідні речі в тканину і побіг собі манівцем до Теодори, не забуваючи про обачність. Нічийна здоровезна собака зі згортком тканини у зубах, не може просто так бігати по селищу в таку пізню годину. Це б у кого-завгодно викликало питання, та й стріляти по тварині вони будуть без попередження.

Після оголошення крадіжки у Теодори, біля її домівки поставили двох охоронців. В кожного по алебарді і світильнику, ще й у легких обладунках. Вони про щось невибагливо балакали, не звертаючи увагу на темінь навколо них. А даремно…

- Так от, я й кажу йому: «Жери гівна паскуда», - а він мені: «Я чиновник! Да як ти смієш! Да я тебе…!», - заворожено розповідав перший.

- І що далі? – зацікавлено питав у нього другий.

- Тепер тут я стою, з тобою. Добре, що хоч з армії не поперли. Ці пани вже вкрай мені насточортіли. Корчать з себе незрозуміло кого.

- І правильно. По більше б таких хоробрих людей, як ти! Тоді б вони знали своє місце.

- Ага. І не кажи… Що це?

Дитячий плач доносився з пітьми. Справжній, такий не підробиш.

- Ти чуєш?

- Чую.

- Хто піде перевірити?

- Вдвох? Ні. Ти от хоробрий, ти йди.

- Знущаєшся?

- Давай йди!

Втримуючи страх в собі, охоронець виставив алебарду вперед і потроху почав підходити до джерела плачу. Невдовзі, його світильник просвітив обличчя маленького хлопчика, що повзав навкарачки.

- Дитина?

- Що там? Чого встав, як вкопаний?

- Тут маленький хлопчик!

- Серйозно? Дай гляну.

- Звідки тут дитині взятися…

- Нізвідки, дядечку, - мовило дитя.

- Що? – смикнувся той.

- Мені холодно… Дайте ручку, - тягнулася малеча.

Сторож зняв рукавицю і протягнув її до хлопчика. Той вхопився  за неї ручками…тобто дорослими чоловічими руками і міцно потягнув. Падаючи на землю, охоронець помітив чорну тканину, що закривала іншу частину тіла.

Він закричав.

- Що трапилося? – налякався другий і виставив алебарду, - Ти чуєш мене?  - його голос дрижав.

- Господи… - тримався той за голову, обережно піднімаючись.

Через нього перестрибнув здоровезний собака. Який побіг у невідомому напрямку в темноту.

- Що відбувається? Гей!

Побачивши лице свого товариша, він жахнувся ще сильніше. Закричав.

- Чого ти розкричався?

- Пере…Перевертень! – заволав бідолашний і спробував накивати п’ятами, але запнувся об іншу алебарду, що валялася у нього під ногами. Останнім, що він побачив, це був повністю оголений чоловік, що вчепився йому за обличчя.

- Ні! Ні! Не треба! Я хочу жити! Мамо! – ковзався той по землі.

Незнайомець на це не зважав.

Його товариш, чуючи крики, хотів підповзти ближче, щоб допомогти йому, але замість рук та ніг він мав копита.

- Друже! Тримайся! – кричав він йому в підтримку.

Хижі яскраво-жовті очі, прорізалися крізь пітьму і впивалися у душу бідолахи, що марно намагався піднятися.

- Маг! – відчайдушно прокричав він.

Ледь помітна у темряві фігура, фиркнула і почалася до домівки Теодори. Поки з хатини доносилися звуки цілковитого розгрому, хоробрий охоронець все ж таки не полишав спроб доповзти до свого товариша.

- Що ж це коїться… - заплакав він, побачивши оленячу морду, що виглядала з під броні.

- Людино, - почувся монструозний голос позаду нього.

Він вирішив не обертатися.

- Скажи, людино, де мені знайти Хазена?

- Я не знаю! – волав він на всю горлянку, - Не знаю! Облиш нас у спокої! Прошу, не вбивай нас! Не вбивай! – притулився він до оленя-товариша.

Маг окинув їх розуміючим поглядом. Він нагнувся і обережно провів руками по тілах охоронців, після чого обернувся собакою і зник у пітьмі.