На другий тиждень, після примирення сімейства Луних, я в кінці кінців, вирішив навідатися до хатини пані Теодори, щоб віддячити їй, по нормальному. Так потребувала моя совість. Підійшовши впритул до паркану, як і минулого разу, я почав кликати її:
- Пані Теодора! Пані Теодора!
Відповіді не прозвучало.
- Пані Теодора!
Ні душі.
«Та що ж таке? – питав сам себе я, - Можливо нікого нема дома? Хоча Теодора настільки стара, що й ходити не може… Значить племінниці з нею нема? Дивно…».
Я походив навколо ще трохи, але потім терпець мій урвався і я вирішив сам перевірити, що ж там трапилося.
Паркан був невисокий, я з легкістю його перестрибнув. Звісно трохи квіток подавив, але гадаю, нічого страшного. Впритул прижавшись до будинку, я обережно, зазирнув у вікно. Воно було завішане розписаною шторою.
- Чорт, - тихо лайнувся я і прийнявся шукати інше.
Через вікно, що виходило з кухні, усе було добре видно. Тільки от на самій кухні, нікого не було.
«Можливо і справді нема нікого? – роздумував я, але все одно вирішив продовжити.
Я підійшов до парадного входу і обережно смикнув ручку дверей. Двері відчинилися.
«Відкрито?» - насторожився я.
Вступивши брудними чоботами на розшитий візерунками килимок при дверях, у мене в середині щось хруснуло. «Ну то й що? Капці собі зараз шукати?».
Першим ділом, я вирішив оглянути вітальню, у якій тоді балакав з Теодорою. Завжди роздумував щодо цього, а саме, що це таке «атмосфера», яку так зазвичай цінують люди. Вона може бути добра, може бути негативна, але що вона собою являє, якщо дивитися на неї з міркувань науки? Наприклад, якщо люди навколо гримають один на одного, то й самому тобі, серед такої компанії буде якось не радісно та навіть гірко. Та й навпаки, якщо люди навколо щасливі, то й сам ти, який би не був, почнеш посміхатися. То що ж це таке? Це вплив соціуму на інших? Людська магія? Чи резонанс душ? Як його не інтерпретуй, все одно нічого не зрозумієш.
Увійшовши в середину дому, я одразу відчув щось неладне. «Дивний запах, мряка, через прикриті шторами вікна. Усе таке сіре і непривітне, пусте й тихе… Як на кладовищі».
Я пройшов у вітальню. Під мідною люстрою, на двох лавках стояла дерев’яна, полірована труна. Кришка від неї, всередині набита якимось м’яким матеріалом, стояла трохи осторонь. В труні, склавши руки, лежала старенька пані Теодора в мініатюрному, чорному платті з білими вишивками на рукавах та комірі. Жінок зазвичай намагалися ховати, начепивши на них найбільшу кількість різних дорогих прикрас. Усі її пальці були обвішані кільцями. На деяких з них їх навіть було по два. Руки увішані золотими, срібними браслетами. Шию, ледь можна було розгледіти через кількість намист та оберегів. Очі заплющені, лице розтушоване білосніжною пудрою, чимось схожою на борошно.
Я спочатку розгубився. Не такого я очікував, як заходив сюди. Зробивши декілька глибоких вдихів, я вирішив підійти ближче. Намагався робити це, як найтихіше. Сам не розумію чому.
У повітрі витав солодкуватий парфум, що хоч і намагався, але перебити той тонкий запах сирості навкруги, не зміг. Він нагадував той, яким зазвичай користувалася прислуга у маєтку.
Я підійшов, узяв один зі стільців і підсунув його ближче до труни і сів нього.
- Що ж… - вирішив почати я, - Значить сталося так… Той букет, який ви обрали мені став для вас останнім. Скажу так, що він є неперевершений. Ви, пані Теодора були великою майстринею. Не знаю, скільки років вам вдалося прожити, але сподіваюся, що кожен з них був яскравіший за інші. Мабуть, ви здивовані, що я кажу таке, хоча ми ледь знайомі… В мене є причини так говорити…
-…Життя моє… Воно кардинально відрізняється від інших. За ці роки, мені довелося бути дворянином, потім, сином звичайного дресирувальника та врешті решт я зараз, це наймит у корчмі. Якийсь Наталіс, ім’я якого я вигадав взагалі на ходу. Ні роду ні племені. Нічого. Теодора, я б віддав усе, щоб прожити одне, але повноцінне життя. Обіймати в дитинстві люблячих батьків, сваритися з ними будучи бунтівним підлітком, запросити їх на своє весілля в дорослому віці, самому стати батьком, дати їм попестити внуків на старості років, і врешті решт поховати їх, в останні миті оточивши їх турботою та ласкою з усіх сторін. Та й сам я також бажаю собі такої смерті. Страх померти на одинці це напевно найбільший з усіх моїх страхів. Уявляючи Ганса у канаві… Коли я бачив його сльози, я прекрасно його розумів у той момент. Так і ви, - поклав я руку на труну, - Ви померли тут одна, чи у компанії племінниці? Хотів би і я бути тут в той момент, щоб проводити вас. Гадаєте, що я думаю песимістично? Як би не так. Люди мають помирати. Це безповоротна істина, на рівні з народженням. Коли людина помирає своєю смертю, не потрібно плакати. Потрібно зробити усе, щоб вона пішла з цього світу з посмішкою на обличчі. Так я вважаю.
«Кому я це все розказую? Дурна звичка».
- Люди… - задумливо казав я, - Різко зустрічаючи в своїх життях величезну кількість людей, я так само швидко втрачав їх. Тому для мене навіть секундна розмова вартує достатньо. Не вважайте мене за навіженого, але я справді іноді не розумію людської замкнутості. От, як Гохейн наприклад. Маючи одне життя, маючи стільки можливостей, він продовжував спілкуватися лише зі мною. Можливо, це через те, що інші діти зневажали його через фізичну слабкість. Ви розумієте, цей хлопчик геній! Відправити його у місто, знайти майстерного вчителя і вуаля! На світову арену виходить новий майстер живопису. Але я трохи не про те… Люди ненавидять його, він не спілкується, і в мене лише питання, чому? Обидві сторони відрізають від себе цілий пласт життя. Якщо б вони прийняли його, це був би новий товариш, що також, міг би навчити їх малювати, а вони б підтягнули його і допомогли накачатися. Ні. Ні, ні, ні, - розсміявся я, - Між цим існує ще одна істина на рівні життя та смерті. «Людський фактор неможливості» - ось що я вигадав. Як би ти не намагався виправити людські пороки, вони просто не піддаються для виправлення, що породжує світ, у якому ми… , тобто я, зараз живу. Я не знаю, що потрібно, щоб це виправити. Ніхто не знає! – розкричався я, - Неможливо! Деякі речі, у світі магії повному можливостей, просто неможливі! Не можливі? Як таке може бути?! Неможливо! – вхопився я за голову, ледь не видираючи собі волосся.
Відредаговано: 16.11.2024