Грім серед ясного неба

Похорон пані Теодори пройшов повз мене. Люди розповідали, що пройшло все тихо, без лишнього пафосу. Їх проведенням, займалася  виключно племінниця. Більше, як виявилося, у Теодори родичів не було...

 Казали, що людей прийшло не багато, людей з двадцять. Для такої жінки, як Теодора, це було справді мало. Таку квіткарку ще потрібно було пошукати… Охочі визвалися у копачі і почали рити могилу на окраїні кладовища. Луний вирішив допомогти дівчині, тому сам заплатив копачам горілкою, як того потребували традиції. На церемонію також з’явився і священник. Чоловік теж дивний, жив біля церкви, що неподалік маєтку. Майже ні з ким не спілкувався, і вів себе відсторонено від інших. Поки у нас не відкрилася школа, до нього водили дітей, щоб той навчив їх читати, але з появою нормального закладу освіти, до нього взагалі перестали звертатися. Чоловік він був у похилому віці, ходив завжди з сумним виразом обличчя. Хоч священник той ні з ким не спілкувався, однак знав усіх поіменно і сам з’являвся перед хатою людей, коли хтось народжувався чи помирав. Говорять, що інколи при народженні дитини, священник може обрати їй підходяще ім’я, з яким дитина в подальшому проживе щасливе життя. Як на мене, це байки, але от дія магії тут на лице. Звісно, я не думаю, що він маг, але до деяких хитрощів він можливо вдається.

Священник прийшов, відспівав бабцю і наклав на неї якесь «благословення», щоб краще жилося на тому світі. До десятої години ранку, все скінчилося. Теодору поховали, встановили дерев’яну плитку з її вирізьбленим обличчям, закидали могилу квітами і рушили собі на поминки, які, вочевидь, відбувалися біля корчми. Пом’янути стару вирішили на вулиці, тому Луний наказав нам з Гансом винести декілька столів з лавками назовні. Так і зробили. Поки я носився туди-сюди, намагався не дивитися в очі племінниці. Від остиглого погляду дівчини, мені ставало ніяково. Та й схоже, що вона впізнала мене, просто не подала виду. Ганс також ходив біля неї, тихіше води, нижче трави. Коли ж ми все занесли, я вирішив поцікавитися у нього, чому він так робить.

- Що з тобою? – спитав я, - Ти сьогодні якийсь дивний.

- Дивний? – пошепки говорив хлопець, - Невже ти забув, що я тобі казав?

- Що саме?

- Це та дівчина.

-  Яка дівчина?

- Не мороч мені голову, - гаркнув Ганс і почалапав по справах.

На вулицю я не виходив, натомість віддав перевагу виду з вікна. Племінниця, нервово сиділа посередині столу, біля неї було ще одне місце, яке чомусь ніхто не займав. Пані Луна разом з Гансом бігали розставляти страви, тим часом, як Луний вже перекинув з дідами по чарці. Серед них мав місце і священник. Загалом люди поводили себе як завжди, ніби ніхто й не помер.

Усі прийнялися до обіду. Я все не спускав очей з племінниці Теодори. Дівчина була уся на нервах. «Налякана? Але чому?» - питав сам себе я. Вона нічого не їла, не пила, просто сиділа, склавши руки на колінах. Ледь не плакала, але стримувалася.

Кожен з присутніх встав, щоб сказати добре слово про Теодору та згадати її. Дивно, але людям було важко про неї щось сказати. Вона також була нелюдима, і ніхто й не пам’ятає, як вона в селищі опинилася та й хто їй хату будував. Тому ця частина вийшла досить сумбурною. Люди більше їли і говорили про своє, ніж згадували стару.

Невдовзі, до трапези доєднався той таємничий чоловік, якого раніше мені не доводилося бачити без плаща. Зараз він виглядав, як звичайна людина, вдягнута у чорний матовий костюм з різними вишивками.

«Такий у селищі не купиш», - проскочило у мене між думок.

Високий через свої довгі ноги, зі спотвореним обличчям, що було покрите нездоровими пухирями, що можливо й заважали йому нормально говорити, та й сама шкіра була наближена до фіолетового відтінку. Зачіска коротка. Важко було сказати, який саме колір був у його волосся, так, як воно було геть незвичне. Чимось, воно нагадувало брудну, висохлу траву. На підборідді виднілися декілька незначних шрамів, а кулаки, було видно, що збиті вщент, хоч і заживають. «Такі сліди зазвичай лишаються після використання «брудних» зелених кристалів», - підмітив я.

Чоловік, не привертаючи уваги, проліз поміж людей і всівся на те, незайняте місце біля дівчини. Та, обачно наблизилася до нього і поцілувала в щоку.

«Ось воно що… - збагнув я, - Дівчина з чоловіком про яких казав Ганс…». Забиті кулаки Хазена... Тепер мені була зрозуміла її реакція, коли я прийшов до домівки Теодори у його вигляді.

Дівчина не витримала і обхопивши руку чоловіка, гірко заплакала. Він щось прошепотів їй на вухо, після чого вона трохи заспокоїлася.

«Що вона у ньому знайшла? – думав я, - Він же ш ще більш потворний за Ганса!».

 Чоловік піднявся, тримаючи у руках чарку, яку йому давно люб’язно наповнили.

- Дорогі односельчани, - зазивав він людей притаманним для себе, шепелявим голосом, - Сьогодні, ми згадуємо людину, якої нам буде дуже не вистачати… Пані Теодора – була унікальною людиною. Я впевнений, не знайдеться й однієї такої жінки, навіть на цілу галактику, такої ж мудрої та майстерної, як вона. Я запрошую вас випити, щоб віддячити їй, нашою вічною пам’яттю про неї. Сподіваюся, Теодора почує нас, - рішуче підняв він чарку і демонстративно випив її, навіть не поморщившись.

Люди розгубилися. Деякі навіть не помітили його появи, але також долучилися. Не цокаючись, кожен випив своє, після чого продовжили говорити про своє. Чоловік не сідав. Він поставив чарку на стіл і попросив налити йому ще. Після чого, вже з поновленим напоєм, знову почав:

- Можливо, спочатку краще мені потрібно було представитися. Хоч і живу я тут давненько, але мало хто мав честь бачити мене в обличчя. Мене звуть Хазен, я начальник охорони цього селища, права рука пана Конрота. Кожну ніч, я дбаю про вашу безпеку та добробут, разом з командою наймитів, що, як ви стали помічати, почали патрулювати навколишню місцевість. Деякі з них зараз сидять тут, з нами, а інші, несуть свою службу. Прошу також випити і за них.

Люди випили. «До чого тут це? - думав я, - Це поминальний обід, а не зібрання для об’яв!».