"Розмова прямолиць"

Я впорався? Вперше, за усе своє життя, а це цілих шістнадцять довгих років, я зумів відповісти за свої вчинки. Вперше, я встав перед наслідками своїх дій та зміг усе виправити. У «Рудий Олень» знову повернулися злагода та добробут. Луний поновив Ганса на роботі. Тепер цей пройдисвіт знову розливає людям напої. З моменту його повернення, у нього не спадає посмішка з обличчя, незважаючи на те, що нарости знову на ньому проявилися. Вночі я просто тихенько підійшов до нього і зняв закляття. Набуте звісно добре, але завжди треба сприймати себе таким, яким ти є. Поки в тебе є особистість.

Пані Луна та її старий, почали частіше балакати один з одним. Розмови були різні, але факт того, що вперше вони один з одним заговорили, це для мене вже подив. Тепер, ми усі, без прирікань, на вечір збиралися за столом і смачно обідали, обговорюючи всіляке. Як справжня, дружня родина…

Луний, теж змінився на краще. Ніколи не думав, що цей чоловік може бути настільки добродушним. Та й для відвідувачів це було в новизну.

Першим ділом, він через свої зв’язки, замовив деревину з лісопильні і попросив своїх друзів, щоб сколотили мені нормальне  ліжко. Тож тепер, я міг спокійно та в першу чергу, з комфортом, відсипатися.

Букет багряних квітів простояв весь цей час у дорогій вазі, що зберіглася у пані Луної ще з моменту їх весілля. За два з гаком тижні, вони досі стояли як свіжі, а магія в них не згасала. Чи це квіти підтримують добробут у корчмі, чи це все ж таки змінилося уявлення людей, що тут живуть, мені поки зрозуміти не вдалося.

- Хлопче, - неочікувано підійшов до мене одного разу.

Я в той момент домивав дерев’яні тарілки в мисці з ледь теплою водою, тож такого не очікував. Ба більше, вперше, він назвав мене не по імені і не в наказному тоні.

- Так, пане, - повернувся я, відклавши усі справи.

- Як тобі ліжко?

Я ще більше розгубився.

- Нормально, - пусто відповів я.

- Мабуть це найменше, чим я можу тобі віддячити.

- Про що це ви?

- Ганс усе мені розповів. Язик у цього хлопчини довгий, сам розумієш…

- Еге ж, посміхнувся я.

- Ти нам на голову зненацька впав, скажу я тобі. Хлопець – несподіванка. Ще й Наталісом звати, ім’я то не просте. Пастуха так би не назвали.

- Ви так вважаєте?

- Звісно. У підтримку цього твердження ти й розумом володієш не ординарним. До такого не кожен додумається. Ще й провернув так уміло. Геній, не інакше.

- Ви мене пестите, - посміхався я, - Нічого тут такого нема.

- Не потрібно цуратися своїх талантів. Ти ж хотів у місто поїхати, як я пам’ятаю, так?

- Так.

- Чому ж ти досі тут? Грошей не вистачає?

- І це також. Просто я подумав, що й немає сенсу їхати туди.

- Тобто?

- Я хотів зустріти друзів, але враховуючи попередні події… Я не бажаю бачити їх могил. Не зможу на них дивитися. Не зможу…

- Хлопче, хіба ти такий песиміст? – витягнув брови старий, - Я чітко пам’ятаю твій перший марафон, і твоє стомлене, невдоволене лице добре пам’ятаю… - хіхікав він.

«Марафон… Той місяць свят, що не на мить не припинялися. Так, я його сам дуже чітко пам’ятаю. Таке не забувається».

- Важко тоді було…

-…І пам’ятаю я, - вкручував палець в бороду корчмар, - як ти тихенько крив мене матюками у себе на горищі…

«Він і це чув? – випав з свідомості я, - Ну й слух він має. Це навіть лячно, чесно кажучи… А чув він, як я…».

- Чого ти так скривився? Не переживай, мені все одно, яким способом люди виражають емоції. Назви мене хоч чортом, хоч негідником, слова ці фактично синоніми, тому різниці мені це не грає.

 Я видихнув.

- Проїхали, - підійшов Луний і дотягнувся до мого плеча, - Оце молодь пішла, справжні велетні! Ходімо, хлопче, вип’ємо.

Вперше, за стільки часу, саме Луний, вирішив запросити мене до столу. Відмовитися від такого було б гріховно.

Старий поліз в погреб, дістав звідти свого найдревнішого глечика з якимось вином.

- Що це? – спитав я, вказуючи на посудину, покриту декількома шарами пилу.

- Хлопче, ні я, ні ти, ще такого не куштували. Мені цього глечика презентував один чиновник з Каменоту. Це вино робить дворянське сімейство Бейвері, що заправляє в Каменоті. Наприклад це, - показував він пальцем на етикетку, що ледь зберіглася, - Було закорковане двісті років тому, уявляєш собі? Таке мабуть тільки у мене й лишилося!

- Двісті років? – очманів я, - А його можна пити взагалі?

- Закарбуй собі на носі хлопче. Бейверівське вино не має строку придатності. Пий його хоч через тисячоліття, воно тільки краще стане. Пішли, досить теревенити!

Ми вийшли за таверну до садка. Там стояло три пеньки, один з яких, був вищий за інші. Такий собі стіл.

Сидіти на пнях було не дуже зручно. Мій от, постійно хитався, тільки я ворухнуся, але гадаю нічого страшного.

Луний узяв два кухлі й почав наповнювати їх до самісіньких країв. Вино це було дуже дивного забарвлення. Настільки вираженого бордового кольору мені ще бачити ще не доводилося. Воно чимось навіть нагадувало кров.

Як закінчив, Луний передав мені кухля, після чого вигукнув тост:

- За нас!

- За нас! – підхопив я.

Моцно вдарившись кухлями, ми пролили добру частину вина на стіл та на самих себе. Я запереживав, а Луний навіть виду не подав.

- Нічого страшного, висохне, - казав він.

Ми випили. Він до дна, і я, вирішив не відставав. Пити я не боявся, давно навчився балансувати і не боятися за неконтрольоване перетворення. Смак у вина був дійсно перевершений. Воно було не солодке, в міру міцне, а присмаку алкоголю в ньому взагалі не було. Вишукані виноградні нотки злегка пощипували язика, а після ковтка, в горлі проносилася хвиля облегшення та задоволення. Дійсно, Бейвері вміють робити вино.  

- А чому ви Ганса не позвали?- поцікавився я.

- Тому що це розмова лише для нас двох. З ним ми вже так балакали.

- Давно ви його знаєте?

- Чого ти до того Ганса причепився? – роздратовано питав Луний.