Справжнє Кохання

Через годину, я вже підходив до таверни. До неї мені лишалися хвилин від сили двадцять, це майже центр селища. Дорога видалася доволі легкою, порівнюючи з тим, як важко було пробиратися до лісу вперше. На вулиці ще світило сонце. Я припустив, що зараз не більше  третьої години дня, а значить, я ще все встигав.

У селищі було тихо. На шляху мені ніхто не трапився. Дивно. Зазвичай тут ходило досить багато людей. Неподалік від мене роздався людській стогін. Я зупинився. Роздивився усе навкруги. Ні душі…

- Допоможіть… - благав голос, що ширився нижче від мене.

У рові зліва від мене, валявся чоловік. На ньому нічого не було, окрім брудної білизни. Навіть і знати не хочеться, чим саме вона забруднена.

- З вам усе в порядку? – нагнувся і запитав я.

Він перевернувся на спину і обережно розплющив очі.

- Наталіс…?

- Ганс? – здивувався я, - Що ти тут робиш?

Впізнав я його по тим самим наростам, які зараз стало ще більше.

- Я помираю, - плакав він, - Мене скоро не стане…

- Годі тобі, - впевнено казав я.

Поклавши квіти на землю, я закатав рукава і протягнув йому руку.

- Хапайся.

Витягувати його була ще та задача. Він ледь міг стояти, і постійно валився на боки.

- Дякую тобі! - навзрид плакав Ганс, - Ти перший, хто підійшов!

- Я кажу, досить! Заспокійся, зроби глибокий вдих і усе мені розкажи.

Декілька разів схлипнувши, Ганс почав:

- Я не хотів тоді цього говорити Луному. Мене зачарували, чесне слово, кажу тобі, Наталіс! Зачарували!

- І що, що тебе Луний вигнав? Треба було себе до такого доводити?

- Мені нема де більше працювати! Мене не беруть на роботу, через зовнішність! Я незграба та ще й виродок! Люди думають, що я прокажений!

- Ти зовсім не такий, - казав я йому, звісно трохи підбріхуючи, як цього вимагала ситуація, - Переді мною зараз сидить нормальний, здоровий хлопець. Нічого тобі так перейматися. Піднімайся!

Він так і зробив. На тілі його я помітив декілька старих забоїв. "Схоже, що били". Ноги його досі дрижали. Воно й не дивно, лежав він там не один день… Бідолаха.

- І все ж , чому ти тут опинився? Тільки не кажи, що просто так там лежав, добре? Скажеш по нормальному, постараюся тобі допомогти, домовилися?  

- Так, - хильнув головою Ганс, - Я…Я… Займався не дуже добрим ділом…

- Що ти вже вчинив?

- Дому в мене нема. Грошей також… Довелося…

- Що довелося? Не пудри мені голову, говори прямо!

- Не кричи на мене! – обурився той, - І так важко.

- Що ти зробив? Господи, невже так важко сказати?

- Я грабував.

- Що?

- Що чув! Я не буду повторювати!

- Добре… І багатьох ти обікрав?

- Жодного…

- Тобто?

- Я слабак, сам це розумію. Тому вирішив встати тут, біля таверни, щоб піджидати п’яних відвідувачів і трохи "позичати" в них речей. Але, як мені один такий попався, то разом з ним, йшла дівчина… Ця дівчина…

- Що за дівчина? Ганс, не тягни, часу й так обмаль.

- Цю дівчину я усім серцем кохаю, Наталіс. Вона, мов ангел, мов…А, трясця! Про що мені говорити, якщо вона віддала перевагу іншому! Я незграба…

- Господи! – глянув я на небо, - Скільки можна!

Я дав йому ляпаса. Схоже, що через ці нарости, удар був більш болючий, ніж планувалося.

- Ай! Навіщо?

- Схаменися! Говори чітко, що ти зробив?

- Ну, я під дією емоцій, - говорив він пригнічено, - напав на хлопця, але не заради того щоб обікрасти, а щоб…

- В тебе з собою була зброя?

- Кухонний ніж.

- Ти встиг його поранити, чи ще щось?

- Він хоч і був п’яний, але повалив мене з одного удару. Після цього, схоже він мене роздягнув, прямо у неї на очах і…і…

- Ножа забрав собі?

- Так! – знову розридався він.

«Ну й дивак, нічого не скажеш. Людина добра, тільки от схоже, що емоцій та слів своїх, контролювати не в змозі. Важко йому тут, важко. Можливо допомогти? А що? Іноді було б добре, якщо інші один одному допомагали... Отже, вирішено».

- Слухай, Ганс. Слухай Уважно, - наполегливо казав я, - Я історію твою почув і скажу тобі, що людина ти добра, тільки от безрозсудна. Я допоможу тобі, тому не переживай. Однак, від тебе мені теж треба певна віддача. Згоден?

- Так! Я зроблю усе, аби не опинитися тут знову!

В моїй голові промайнув доволі цікавий план. Хоч спочатку Ганс туди не входив, однак дуже зручно туди вписався. Отже, я планував подарувати квіти жінці Луного від його імені. Тобто перетворитися у діда і так виправити ситуацію. Як звісно у такому випадку бути з Луним, я ще не придумав, але тепер замість старця може бути Ганс. Він подарує жінці квіти, і можливо Луний прийме його назад. Ніхто не давав гарантій, що план спрацює, але якщо все станеться по моєму, усі лишаться щасливими.

Я порився у своїй сумці, дістав з неї якусь одинокого ґудзика. Не згадаю вже й звідки він там узявся. Я протягнув його Гансу.

- Нащо він мені? – розгублено спитав він.

- Ковтай.

- Що?

- Ковтай кажу, він зачарований. Ти маєш виглядати чепурно.

- Ти знущаєшся? Ще я ґудзики в житті не ковтав!

- Ковтай кажу! – гаркнув я.

Хлопець неохоче вкинув його до рота і дуже важко ковтнув, відхекуючись. Він не помітив, як я доторкнувся до нього і прибрав з обличчя нарости. Вони нікуди не ділися, просто я сховав їх під ще одним шаром шкіри.

- Ну й гидота, - сплюнув він, - І що тепер?

- Зачекай, - сказав я, роздивляючись його лице.

«Щось не так…А що саме?, – роздумував я, - Нарости щезли, але обличчя у нього було якесь не таке. Впізнати звісно Ганса можна, однак… Асиметрія. Точно! Я ненароком зробив його лице ідеально симетричним, як і уявляв собі в голові. Зараз це не так важливо, але  таке потрібно враховувати". А тепер, Ганс на декілька днів перетворився у красунчика.

- Супер, - сказав я, - Глянеш у дзеркало, не повіриш очам. А зараз, нам потрібно рушати. Почекаєш мене ззаду таверни, я винесу тобі одяг, а деталі обговоримо по дорозі. Ходімо.