Я чи Світ?

Зранку все було як завжди. Я прокинувся, злегка потягнувся, спустився до низу, умився прохолодною водою з корита, привів себе до ладу і відчинив таверну. Люди почали потроху заходити.  Луний в той день прокинувся десь в середині дня, спокійно походив собі, ніби нічого й не було і далі сидів у себе в кабінеті до самого закриття. Спитати у нього, що ж в них з дружиною вчора сталося я так і не наважився…

Так минуло декілька тижнів. Дружина Луного з ним не говорила, та й він з нею, також.

«Схоже, що я добряче напартачив… Робити нічого, та й виправлятися запізно. Не думаю, що для їх стосунків це стане чимось фатальним… Чи не так?».

Потрібно було якось виходити з ситуації, що склалася. Я пообіцяв собі, що більше люди від моєї магії страждати не будуть, і це не пусті слова. Декілька днів, я ламав голову над тим, як їх помирити, і схоже, що рішення знайшлося. Прийнявши вигляд Ганса, я рушив до оселі однієї жіночки, на окраїні селища. У неї, батько Віктора дуже часто купував квіти, для своєї дружини. Думаю, це найкращий варіант. Жила ця пані дуже заможно, порівнюючи з іншими жителями. Двоповерховий будинок, огороджений дорогим, витонченим парканом… Як для мене, звучить досить багато. Біля будинку у неї була величезна клумба, де росло майже усе, що тільки могло рости в цих краях. Краса, інакше не сказати. Скотини вона не тримала, жила й заробляла лише квітами, тому тут хоча б не смерділо, як у інших. Та й подвір’я своє вона тримала в чистоті.  

- Пані Теодора! – кликав я її з-за паркану, - Пані Теодора!

Віконце на другому поверсі відкрилося, з нього виглянуло дівоче молоде обличчя, але тільки но вона зиркнула на мене, так зразу з усієї сили смикнула цим нещасним вікном, що те ледь не випало з рами. «Це була точно не Теодора. Казали, що вона жінка вже похила, значить то було дочка? А чому така реакція? Нічого не розумію…». Я походив туди сюди декілька хвилин, знову поголосив, але з вікон вже ніхто не виглядав. «Можливо той Ганс чимось їм не вгодив? Знаючи його, хоч і не дуже довгий час, він може просто так ляпнути будь-що». Я відійшов трохи далі і змінив собі лице на звичне, Анатолія. Повернувся, знову почав горланити. Знову молоде дівча відчинило вікно, але в цей раз у її погляді не було такої відрази. Постоявши ще трохи, я побачив, як вхідні двері будинку відчиняються. Вона обережно пройшлася до хвіртки і спитала:

- Хто ви?

- Я працюю в «Рудому Олені», звуть Наталісом.

Вона ще раз підозріло оглянула мене з ніг до голови.

- Чого хочете?

- Мені дуже потрібні квіти, щоб вразити одну жінку, а я чув, що у пані Теодори дуже гарні квіти. Її називають вісницею кохання, і це думаю не перебільшення.

- Чому ви говорите так, ніби вона зараз не знаходиться тут? – спитала дівчина.

- Пані Теодора, як, я знову повторюся, чув, жінка досить похилого віку, а ви, як я зрозумів, її дочка?

- Ні, не вгадали, - посміхнулася вона, - Я її племінниця, але ви були близько. Прошу, Наталіс, проходьте, однак попрошу вас, поводьте себе тихо, стара пані полюбляє тишу.

Я схвально хильнув головою і дівчина провела мене до будинку. Всередині царював ще більший порядок, ніж на подвір’ї. Племінниця Теодори попросила мене зачекати біля входу, поки вона шукала мені біленькі капці. Саме в них було прийнято пересуватися. Одягнувши їх, вона провела мене у вітальню, де на кріслі-гойдалці і була сама, поважна пані. Час людей не жаліє… Вона була не просто стара, вона… Висохле тіло, мов мумія, яке досі дивом лишається живим, вдягнуте в охайний, рожевий костюмчик з жіночою шапочкою на голові.

- Підходьте, прошу, - казала дівчина.

Я обережно узяв стілець і присів навпроти Теодори.

- Пані Теодора, - проговорила їй у вухо племінниця, - До вас відвідувач.

Наскільки ж я був здивований, коли вона справді почала вертіти головою, і ворушити губами… Ще й очі розплющила…

- Хто ти, хлопче? – спитала вона хриплим голосом.

- Я Наталіс, і я шукаю квітів для дуже дорогої мені людини.

- Наскільки дорогої? Хто вона тобі?

- Кохана.

- Скільки їй років?

- Стара.

Племінниця, хоч і не подала виду, але дуже здивувалася віку моєї «коханої».

- Як я?

- Для вас, молода.

Теодора ненадовго замислилася.

- Зрозуміла тебе, досить точно підмічено. Я занадто довго вже живу.

- Досить вам, тітонько, - втрутилася племінниця, - ви, Наталіс, маєте слідкувати за язиком.

- Перепрошую.

- Не треба, - казала старенька, - Говорити правду теж іноді корисно.

Дивовижним було те, що ще хтось в селищі звертався до когось на «ви». Ніби знову потрапив у маєток, до гори набитий знаттю та прислугою. Втратив я звичку до такого…

- Що ж, я знаю, як тобі допомогти. Тут немає квітів, що б стали тобі в нагоді, - замислилася вона, а потім сказала, - Краще йди до лісу, поки не відчуєш дивне відчуття. Там, тобі допоможуть.

«Дивне відчуття? Про ще це вона?».

- Ви точно впевнені? Мені б і простого букету вистачило б.

- Тут, ми простих букетів не продаємо, - наголосила племінниця, - Квіти – таке ж саме мистецтво, як малювання та скульптура. Все, досить, ви відповідь отримали, не втомлюйте пані Теодору.

Я сперечатися не став. Обережно встав, вклонився їй, як ще пам’ятав мене вчили у маєтку і рушив до виходу. На останок, дівчина сказала мені:

- Ви вибачте мене за такий поспіх… Просто я дуже турбуюся за здоров’я тітоньки, розумієте?

- Прекрасно вас розумію. Дякую, що впустили і вислухали. Це найбільше, що ви могли для мене зробити.  

- Ви не переживайте, - казала вона мені, - Ви не перший кого вона відправляє до лісу, але квіти, що там знаходять чоловіки, - вона затамувала подих, - Просто чудесні. От побачите.

- Добре, бувайте.

- Удачі вам, - махала вона мені рукою на останок.

Раз, подорож моя була спрямована до лісу, було прийняте рішення перевдягнутися у щось більш просте. Одяг, з яким я ходив до Теодори, я купив собі у одного торговця, що проходив караваном повз селище. Тоді був місяць нескінченних свят, у які іноді бувало, що до таверни міг завітати сам найстарший син Конрота, який був хлопець настирний, а скільки він міг випити… Тому Луний вимагав від мене виглядати охайно. Звісно, ніхто грошей мені на костюм тоді не виділив. Довелося платити своїми, кровними. Перевдягнувшись, я прихопивши з собою лише ніж, рушив до лісових хащ. «Довго я тут не був», - пролунало в голові. У ліс я після випадку з Віктором намагався більше не ходити. Лише так, недалеко виходив на окраїну, коли витесував собі скарбничку. Продираючись через колючі зарості невідомої рослини, у грудях у мене виникло дивне відчуття. «Саме те, про що говорила стара». Я підходив ближче, це відчуття все посилювалося, а на обличчі проявлялася посмішка. Незрозуміло чому, але мені тоді було дуже смішно. Та й колючі зарості кудись поділися… Лише в останній момент, коли я вибіг на галявину, я відчув, що це було зовсім не просто відчуття. Коли я стикнувся з Лептоприном, коли бачив тоді Зугора у плащі, коли бачив Анатолія в ту ніч, я відчував те саме, що й зараз. Я встав як вкопаний. На обличчі проявилися легкі краплини поту, які я дуже швидко змахнув. Серцебиття пришвидшилося, я почав активніше дихати. Мені все рівно не вистачало повітря. «Досить! Зберися! Зберися! Ти ж знаєш, що буде! Невже навіть обіцянок самому собі, я виконати не в змозі». Це було очікувано, але з кущів навпроти постала знайому руда постать. Я не здригнувся, хоча сльози самі по собі почали стікати на сорочку. Соплі ж я старався одразу витирати.