Таємне життя Луного

Перший робочий день. Перше спроба нового пера, яка не завжди буває вдалою. Я розумію це, так, як пам’ятаю свої перші дні на лісопильні. Занози в пальцях, задубіла шкіра на руках, піт, що до болю подразнював шкіру. Це супроводжувало мене весь робочий час, але саме з початку з цим було впоратись найважче. Тут же, на перший погляд все було набагато легше. Хоча це лише на перший погляд…

Луний в притаманній йому, грубій формі, пояснив та показав що я маю робити і чим займатися. Робота не кропітка: заніс напої, позамітав, помив посуд і тому подібне. Ну і звісно, якщо позвали - прибігти, якомога швидше. Такий собі «хлопець на побігеньках».

В такому "спокійному" темпі пройшов мій перший робочий місяць. Кожного дня, з ранку до пізньої ночі, я батрачив до останньої краплі поту. Здавалося, ніби Луний знущався наді мною. Кликав без причини, сам смітив, постійно щось вимагав. Такий собі іспит. Я щиро сподівався, що він це робить не через неприязнь.

«Якщо так продовжиться, будуть мені непереливки…».

 До речі, мені дуже пощастило. Тобто ні, це сарказм, чистої води. Була б моя воля, я б прийшов сюди працювати на місяць пізніше. Чому ж мене потягло сюди саме зараз?

Місяць цей – це місяць постійних, майже нескінченних свят, різного ґатунку. Свято Матері, День Жінок, День Чоловіків, День Народження Конрота, День Селян, й інша маячня. Чому ж мене настільки вони бісять? Усе дуже просто -  на свята корчма взагалі не зачинялася, а значить, працював я за ту саму оплату, цілодобово. Так ще й один! Ганса то Луний прогнав, хоча гадаю, хлопцю від цього ні жарко, ні холодно. Такий чудовий місяць пропустити…

Мені доводилося не спати по три дні поспіль. Через таку перевтому, я ледь контролював свої здібності. Без  причини, я міг перекинутися прямо на людях.  Це без перебільшень найбільший жах, який я відчув на собі за останній рік. Слава Богу, що усі в той момент були п’яні, і ніхто нічого не згадував. Незважаючи на усі ці труднощі, я продовжував працювати кожного дня. Прокидатися з рання, і бігати, як ошпарений до найпізніших годин вечора. До цього також додалася інша проблема – дворянин, що майже кожного дня ходив до таверни й напивався до чортиків. Це був син Конрота, якого ніхто не знав як звуть, і навіть, коли був п’яний, він нічого не казав. Завжди як нап’ється, сяде на стілець, виставить на стіл ноги, закине голову і накриє книгою і спати. Людина він був настирна, але робити нічого, доводилося терпіти й таке. Інші намагалися його не чіпати, і я наслідував їх прикладу.

Якщо б не моя віра в те, що я роблю це не за просто так, що колись, така праця має дати той плід, настільки влесливий, щоб душа співала, не знаю, чи вистачило б мене. Але я зумів, і схоже, що настільки жаданий результат, почав себе проявляти.

Відвідувачам я сподобався, тому мене залишили, а значить, випробувальний строк Луного я пройшов. Наступний місяць, селяни провели у роботі, тому моя праця у корчмі стала набагато простішою. Старому скнарі це звісно не подобалося. Коли Луний бачив, як я знайшов хвильку, щоб трохи посидіти, він наказував мені поратися у невеличкому садку за корчмою. Я поставив його перед фактом, що працювати там за безцінь не збираюся. Розрісся скандал. Старий ледь не виривав собі останні волосинки на голові. Через день нескінченної сварні, Луний все ж погодився доплачувати мені. Останнього наймита, він втрачати не збирався. Домовилися ми на 15 мідяків в день, і лише тоді, коли я працюю в садку. Радості моїй не було межі.  Тепер я мав постійний дохід, хоч і не такий великий, але все ж дохід! Ось він, кар’єрний ріст.

Між роботою, я, нишком сходив у ліс, понишпорив в ньому не довго, та дістав там дерев’яну колодку. Вирізав з неї ножом, щось на кшталт скарбнички. Скільки вже років пройшло, а ніж досі був гострим, мов бритва, не псувався і не тупився. Чудо дворянської технології! З кожним днем, скарбничка все наповнювалася і наповнювалася, доки мідяки я не почав міняти серед людей на срібняки. Ще скоро, і мені б вистачило на подорож до міста…

Я спокійно міг відкладати гроші, так, як, дружина Луного, частенько запрошувала мене до їх столу, звісно без дозволу її старого. Вона була жінка пухкенька, в разів зо три більша за свого чоловіка. Працьовита, постійно ходила у хустці. Готує швидко і головне смачно. Всі страви для відвідувачі вона робила власноруч. Мене, вона підпускала на кухню лише розносити їх.  Увесь бізнес Луного тримався на поставках алкоголю з міста, та його дружині. Дід лише підписував і складав різні папірці та договори, ходив до Конрота, платив податки і таке інше.

Робота продовжувалася. Незважаючи на те, що я за такий довгий час, а це вже близько двох місяців, мав знати про цю корчму майже все, для мене ще лишалися сюрпризи.

Одного разу, Луний ні з того ні з сього, наказав мені зачинятися раніше і йти на горище, спати. Намагався пояснити це тим, що хоче провести дезінфекцію, від «комашні», як він казав. Це видалося мені, неправдоподібним, так, як я двадцять чотири години на добу, раком стояв над цими полами. Луний не допускав навіть наймізерніших плямок. Така він людина.

Коротше, довелося зачинятися. Хтось відреагував спокійно, хтось, хто випив більше, почав буянити, але й з цим мені допомогли небайдужі відвідувачі. Питання лишалося, як випроводити пана дворянина, сина Конрота, що вже як другий день, жив у цій таверні. «Зроби з ним щось», - ось яку настанову мені дав Луний. Чудово, просто чудово!

- Я перепрошую, хвалебний пане… - почав я.

Конрот як завжди, сидів на лавці, виставивши ноги на стіл і закинувши голову назад, накривши її відкритою книгою. Схоже, що зараз він спав. Я обережно, рукою спробував його потрусити.

- Пане Конрот, прокидайтеся…

- Га? Що таке? – спохватився хлопець, пронизавши мене своїм рожевим поглядом.

- Ми зачиняємося, прошу вас покинути приміщення.

- Чого зачиняєтеся? – питав він.

- Дезінфекція від комах. Щомісячна процедура. Усе по закону селища.

- Я закон! – нахально усміхнувся він.