Не вистачає імені...

«Історія про сина, що вкоротив собі віку, через політику Конротів та бідність, через батькову інвалідність», - з  такими гаслами люди стояли під брамами маєтку шляхтичів. Вперше за десятки років, вони узяли до рук найгостріші інструменти з полів і рушили шукати справедливості.

- Слухай, Шуран, ти збираєшся це терпіти? – звернувся до голови сімейства Конротів  чоловік у темному шкіряному плащі, - Одне твоє слово, і ми розженемо ці селянські злидні.

- Не говори дурні.  Не бачиш, що ситуація патова? Бажаєш революції, на кшталт тієї, що була у Жонтарі? Зробимо те, що вони просять.

- Невже? – чоловік засміявся, -  Пан Джонсон гадав, що ти будеш більш жорстким.

- Джонсон вважав? Я гадав він не та людина, яка робить щось не подумавши, чи корегуючись здогадками.

 Чоловік в плащі одразу замовк. Він знав, що будь-які розмови про пана Джонсона, ведуть до раптової смерті. Конрот глузливо посміхнувся і відпив міцного напою зі своєї склянки, вдивляючись в натовп своїми рожевими очима.

 Скільки варта не намагалися розігнати натовп, врешті-решт дворяни були вимушені піти на поступки селянам: батьку Віктора виписали довічну пенсію, як герою селища; чоловіку, що помер через напад лісового, було встановлено статую на лісопильні, як знак пам’яті, а указ про працю дітей, скасували, замість цього в найкоротший термін побудували і відкрили школу, запросивши викладати до неї вчителів з Жонтару. Усе склалося на краще, я б так не впорався, це точно. 

Щасливий фінал. 

- Мамо, я дома! – гукнув її Гохейн, роззуваючись з вулиці.

- Гохейн? А куди ти ще ходив? – питала мати з кухні.

- Що? Я тільки но зараз прийшов з лісу. Я ж казав, що йду замальовувати пейзажі.

- Хіба? Ти майже мить тому заходив додому, казав, що прийшов від батьків Віктора. Хіба не так? – мати вийшла до нього у вітальню.

- Закривай усі вікна та двері! - спохватився хлопець.

Розсипавши на поріг сіль, зачинивши усі двері та вікна, Гохейн з мамою запалили на кухні свічки. У відсутність будь-якого вітру, вогники продовжували моторошно тремтіти.

- Має спрацювати, - витирав піт з лоба Гохейн. 

- Що за часи пішли, що нечиста сила ходить усіляка?! – сварилася мати.

- І не кажи, - здихнув хлопець, - А де цей привид ходив?

- До твоєї кімнати заходив, щось там копошився, а потім ти прийшов...

- От чорт! – крикнув Гохейн і мов ошпарений помчався туди

- Сину, зачекай! - побігла за ним вслід мати.

Зруйнувавши перепону з солі, Гохейн влетів у двері. В кімнаті нікого не було, лише відкрите вікно і книга у червоній палітурці на столі, впали хлопцю в очі. Він підійшов ближче і узяв її до рук.

- Чого ти побіг? - зайшла мама і одразу закрила вікно, - Гохейн?

Хлопець нерозуміючим поглядом роздивлявся сторінки, монотонно перегортаючи кожну з них. На слова матері він не звертав уваги, проводжаючи хруст паперу своїм мовчанням.

Книга називалася: «Опис життя рудих оленів. дослідницька праця Віктора Лема. Ілюстратор – Гохейн Дженко».

- А де ще одне ім’я? – перевернув він книгу, щоб його знайти.

Але його ніде не було...

У закутках лісу, де ми зазвичай з Віктором гралися, я поклав невеличкий камінець з написом: «Лем Віктор, роки життя: 2499 – 2510 рр, помер дитиною; Від друга, що ніколи не забуде».

Склавши руки, я встав навпроти камінця, злегка приклонивши голову, а сам думав про себе: - "Страх – невід’ємна частина людини. Жодна з емоцій не дана нам просто так. Страх – показник ціни усіх наших бажань. Людина може боятися з декількох причин: коли вона боїться втратити свої амбіції і ніколи не досягти їх, або, коли нічого не досягнула і боїться більше ніколи не досягти… Тепер, задумуюсь над тим, що я і Зугор, це одне ціле. Він моя емоція, моє бажання. Хіба не кумедно? Я йду всупереч своїй волі, коли тікаю від нього, і навпаки, коли нерухомо стою. Людина така істота, що сама не розуміє чого бажає, через що постійно потребує підказок ззовні… Такою підказкою для мене є мій страх.»

-  Я б не хотів покидати їх… Твоїх батьків, Віктор, але іншого виходу для себе не бачу. Та вони без мене не пропадуть. Кажуть, пенсію для твого батька виписали велику. Їм вистачить...

-... Ти вже помер. Так… Давненько тебе немає… Знаєш, твоя роль не така вже й проста, як мені здавалося. Важко когось підміняти. Якби ти знав, як це важко...

«Виправдовуюся перед могилою. Вона ж пуста. Навіть тіла немає. Знову говорю з собою. Знову.»

- … Настав мені час протоптувати свою стежину, - розвернувся я, - До зустрічі, друже.

Прийнявши вигляд Анатолія, того самого, з міста, я рушив в селище, проживати наступне, вигадане мною життя, але перед тим, пообіцяв собі, що більше ніколи не боятимуся, що ніколи більше не буду втікати, що ніколи більше, ніхто не відніме для мене найцінніше. Ніколи.