Незважаючи хто ти

В той день я не з’явився на робочому місці.

 Після ранковою теплої розмови з батьком, я спокійно собі гуляв, потроху віддаляючись від селища. Сонечко тільки піднімалося за горизонтом, навкруги панувало ранішнє повітря, з нотками краплинок роси на траві, але насолодитися цим моментом я не міг. Сильно різнився цей ранок, з усіма попередніми. Коли я ще був дворянином і жив собі у задоволення, коли мав своїх батьків, своє ім’я, свої цілі та бажання. Тоді жити було врази легше. Зараз я загубив те розуміння, що роблю і для чого. Єдине, що лишалося, це безцільно бродити стежинками, споглядаючи нову реальність, з теплими спогадами про далеке минуле.

У голові щось перемкнуло, і я вирішив зайти на кладовище. Воно якраз було мені по дорозі. Земля пам’яті. Колискова для спочилих. Це була невеличка територія, огороджена гарним кам’яним забором. Майстер, що його витесував, також покоївся на цьому кладовищі. Зробив не тільки людям, але й собі догодив.

 Обережно відчинивши хвіртку, я вступив на землі мертвих. Загалом, люди вважали, що без причини краще на кладовище не заходити, інакше можна розгнівати «сплячих». Як на мене – чистий забобон, але ж вони з чогось беруться? У світі де існує магія і маги, у світі, де люди бояться назвати незнайомцям своє справжнє ім’я, щоб не прокляли, може бути місце і некромантам, що піднімають цілі армії з могил. Ось в це я вірив.

Проходячи повз іменні надгробки, хоча скоріше просто великі камені, принесені з лісу, я вбачав залишок пам’яті різних людей, що жили задовго до мене, або померлих декілька днів тому. Єдиний спосіб пам’яті, щоб тебе не забули. Хоча, можливо хтось би і хотів ніколи не існувати. Все, що лишається від людини – камінь і напис на ньому: «Фамілія, ім’я, роки життя, де працював… І обов’язково підпис «Від люблячих дітей, внуків, родичів, друзів, чи хто там у людини був з близьких. І все». Коли ж я пройшов в один з кутків кладовища, там якраз було декілька свіжих могил. Однією з них, була могила того нещасного чоловіка, що пав жертвою лісового. «Маєрс Арон, роки життя: 2481 – 2517 рр, Жонтарська Ліспопильня братів Топрів; Від люблячих друзів, що ніколи не забудуть».

- Значить йому було тридцять шість… - говорив я сам з собою, - Ще не встиг життя прожити, а вже помер. Хіба так має бути?

На такі питання, заздалегідь не знайдеш відповіді. Лише коли сам опинишся при смерті, можливо знайдеш відповідь, якщо встигнеш.

- Хто ж у цьому винен, що люди помирають? – питав я сам себе, - Володарі земель, дворяни? Самі люди? Бог? Арон, ти прожив достойне життя? Чи не жалкуєш?

Відповіді не прозвучало. Воно й не дивно.

- Переживши це все, наламавши дров, зіштовхнувшись з нерозумінням і гоніннями, втративши власну домівку і самого себе, мені ніколи в голову не приходили думки про смерть. Ніколи.

- Незважаючи на усі свої гріхи, незважаючи на те, що я ламав і міг зламати життя іншим людям, я продовжую жити. Чому? Життя не книга, тобі ніхто не дає гарантії щасливого фіналу, твого особистого успіху. Кохай ти дівчину, мрій про гроші чи роботу, ніхто тобі не обіцяє, що ти отримаєш любов чи багатство, перед тим, як відправишся до прадідів. Так чому я продовжую йти? Можливо, мені просто подобається життя. Люблю я дихати, люблю говорити, люблю бігати, дізнаватися, думати… Люблю робити те, що хочу. Як Юлія і казала. Шкода, але я думаю, що ми більше ніколи не зустрінемося. Шкода звісно, дуже шкода...

Подув легкий вітерець. Волосся розтріпалося, очі засльозилися.

- От бачиш, - говорив я посміхаючись з могилою, - Був би я мертвим, не зміг би сваритися на вітер і на сльозливі оченята. В цьому краса життя, так мені ввижається.

- А знаєш, - казав я до могили, -  Тоді було справді лячно. Мені казково пощастило… - хоча те, що сталося не назвеш оптимістичним фіналом, - Що ж, бувай, - поклав я руку на камінь, - Мені час йти.

Прикривши за собою скрипучу хвіртку, я знову вийшов на стежину, якою прийшов. «Цікаво, чи помітили мою пропажу на роботі? Скоріш за все так. Цей Конрот з шкіри вилізе, щоб піднятися за рахунок інших. Звісно, інші дворяни хворіють тим самим, але не так виразно. Про що я взагалі говорю? – глянув я у небо, - Я теж дворянин. Такий самий». 

Здалеку було видно той злощасний ліс, а далі по стежині, виднілася постать, в темному плащі з капюшоном, з під якого проглядалося помаранчеве чи то хутро, чи то волосся. Подих перехопило, сонце на мить потемнішало, скорегувавши головний акцент на особі, що стояла попереду. Я виставив руки на готові. Ні Мері ні Ліліан, ні матері з батьком поряд не було. Відмовившись від усіх, я обрав свій шлях, шлях радіти життю, який тепер був готовий захищати будь-якою ціною. Було видно, як потроху його голова обертається в мою сторону. Прямий конфлікт не мій вибір. Завжди я був слабший за інших, єдиним моїм способом виживання було: сховатися і втекти. Я ніколи цього не приховував.

 Ще з дитинства, як тоді я покинув Віктора, лише думка про власну нікчемність панувала в мені у такі моменти.  Мене не назвати гордим і сміливим, не назвати відчайдушним, вірним, чи добрим. Не в змозі я боротися з владою, не в змозі відстоювати власну думку, не в змозі захистити дороге для себе. Єдиним моментом прояву моєї безглуздої сили, була Каллія, про що я жалкую досі.

"Виживання. Особисте щастя і добробут", - почувся невідомий, але настільки влучний і зрозумілий для мене голос. Мов мій власний, підсвідомий.

Я прислухався до поради, що пролунала у самісінькій моїй макітрі та спішно перетворився. Навкруги почулося клацання, ніби від пальців. Незнайомець обернувся на мене. Замість обличчя - дивний темний простір, утворений тінню капюшона. Кожен крок наближав його. Невідомий  пройшов повз, зупинився. Секунди мовчазної тиші нав’язували бажання подивитися за спину, зазивали до активних дій, однак коли я вирішив це зробити, позаду вже нікого не було. 

Глибокий подих, і перед очима - небо. Я лежав посеред стежини, вже чортзна скільки часу. Оглянувши усе навкруги, нікого не побачив. « Це був Зугор. Точно він! Його приваблює мій страх! -, думав я, намагаючись згадати обличчя Віктора, якого не пам’ятав,  - Розплатою за таку наївну спробу прояву слабості, я відплачую всім, що маю: від соціуму, що утворювався роками так і способом життя, власною особистістю! Усі ці слова про життя, про власні рішення і цілі… Як я можу так говорити, якщо мене все життя змушують ховатися? Чи є це про справжньому мої бажання, а не нав’язана воля? Тепер постало питання, що мене взагалі не існує. Я не можу зрозуміти де я, а де інше. Чи можливе таке, що мене може не бути?  Нині, я у стані втрати ідентичності серед тих ким був і ким можу стати». Проблема була, а її вирішення ні.