Незважаючи хто ти

В той день я не з’явився на робочому місці. Після ранковою теплої розмови з батьком, я спокійно собі гуляв, трохи віддаляючись від селища. Сонечко тільки піднімалося за горизонтом, навкруги панувало ранішнє повітря, з нотками краплинок роси на траві, але насолодитися цим моментом я не міг. Сильно різнився цей ранок, з усіма попередніми. Коли я ще був дворянином і жив собі у задоволення, коли мав своїх батьків, своє ім’я, свої цілі та бажання. Тоді жити було врази легше. Зараз я загубив те розуміння, що роблю і для чого. Єдине, що лишалося, це безцільно бродити стежинками, споглядаючи нову реальність, з теплими спогадами про далеке минуле.

У голові щось перемкнуло, і я вирішив зайти на кладовище. Воно якраз було мені по дорозі.

Земля пам’яті. Колискова для спочилих. Це була невеличка територія, огороджена гарним кам’яним забором. Майстер, що його витесував, також покоївся на цьому кладовищі. Зробив не тільки людям, але й собі догодив.

Обережно відчинивши хвіртку, я вступив до царства мертвих. Загалом, люди вважали, що без причини краще на кладовище не заходити, інакше можна розгнівати «сплячих». Як на мене – чистий забобон, але ж вони з чогось беруться? У світі де існує магія і маги, у світі, де люди бояться назвати незнайомцям своє справжнє ім’я, щоб не прокляли, може бути місце і некромантам, що піднімають цілі армії з могил. Ось в це я вірив.

Проходячи повз іменні надгробки, хоча скоріше просто великі камені, принесені з лісу, я вбачав залишок пам’яті різних людей, що жили задовго до мене, або померлих декілька днів тому. Єдиний спосіб пам’яті, щоб тебе не забули. Хоча, можливо хтось би і хотів ніколи не існувати. Все, що лишається від людини – камінь і напис на ньому: «Фамілія, ім’я, роки життя, де працював… І обов’язково підпис «Від люблячих дітей, внуків, родичів, друзів, чи хто там у людини був з близьких. І все». Коли ж я пройшов в один з кутків кладовища, там якраз було декілька свіжих могил. Однією з них, була могила того нещасного чоловіка, що пав жертвою лісового. «Маєрс Арон, роки життя: 2481 – 2517 рр, Жонтарська Ліспопильня братів Топрів; Від люблячих друзів, що ніколи не забудуть».

- Значить йому було тридцять шість… - говорив я сам з собою, - Ще не встиг життя прожити, а вже помер. Хіба так має бути?

На такі питання, заздалегідь не знайдеш відповіді. Лише коли сам опинишся при смерті, можливо знайдеш відповідь, якщо встигнеш.

- Хто ж у цьому винен, що люди помирають? – питав я сам себе, - Володарі земель, дворяни? Самі люди? Бог? Арон, ти прожив достойне життя? Чи не жалкуєш?

Відповіді не прозвучало. Воно й не дивно.

- Переживши це все, наламавши дров, зіштовхнувшись з нерозумінням і гоніннями, втративши власну домівку і самого себе, мені ніколи в голову не приходили думки про смерть. Ніколи.

- Незважаючи на усі свої гріхи, незважаючи на те, що я ламав і міг зламати життя іншим людям, я продовжую жити. Чому? Життя не книга, тобі ніхто не дає гарантії щасливого фіналу, твого особистого успіху. Кохай ти дівчину, мрій про гроші чи роботу, ніхто тобі не обіцяє, що ти отримаєш любов чи багатство, перед тим, як відправишся до прадідів. Так чому я продовжую йти? Можливо, мені просто подобається життя. Люблю я дихати, люблю говорити, люблю бігати, дізнаватися, думати… Люблю робити те, що хочу. Як Юлія і казала. Шкода, але я думаю, що ми більше ніколи не зустрінемося. Шкода звісно, дуже шкода...

Подув легкий вітерець. Волосся розтріпалося, очі засльозилися.

- От бачиш, - говорив я посміхаючись з могилою, - Був би я мертвим, не зміг би сваритися на вітер і на сльозливі оченята. В цьому краса життя, так мені ввижається.

Обернувшись, за собою я побачив старого священника, з сивою козлиною борідкою та змощеним обличчям, що мовчазно дивився на мене. Вдягнутий він був у звичайну темну, як тінь рясу, а що під нею, то й не скажеш. Вона навіть взуття його перекривала.

 Від несподіванки я скрикнув.

- Що ти тут в біса робиш?!

- Я живу неподалік, - спокійно відповів старець, вказавши дряхлою рукою на невеличку капличку.

- Ти живеш в каплиці? – спантеличено спитав я.

- Звідсіля не видно, але за нею є гарненька така хатинка, от там я й складаю кістки.

- Складаєш кістки? Ну ти дід даєш! – посмішка так і натягалася на обличчя.

- Тут молодий чоловіче не сміються, - спокійно, але дещо сварливо сказав священник, - Ходімо звідси, не потрібно турбувати чужий спокій.

Прикривши за собою скрипучу хвіртку, ми вийшли з ним на стежину, і рушили у напрямку каплиці. До речі хвіртку строго визвався закривати він, хоча я нічого про це й не казав.

- Чому не на роботі? – питався священник.

- Тобто?

- Усі твої однолітки вже працюють з самого рання. Хто на полі, хто на лісопильні. У кожного своя задача. То чому ти не працюєш?

- Не хочу, - впевнено відповів я, - І те саме питання можу задати вам. Чому ви не працюєте?

- Я постійно працюю хлопче. Не було й дня, щоб я мав змогу відпочити…

- І чим же ш ви займаєтеся?

- Справ моїх багато, не перелічиш їх усі. Краще скажу, що я займаюся захистом та спасінням людських душ. Так буде правильніше.

- Душ? Як на мене, варте спасіння лише тіло. Навіщо рятувати вже померлих?

- Тут ти помиляєшся. Час земного життя, ніщо порівняно з часом, що ми проживаємо у небесному царстві. Я роблю усе можливе, щоб люди спочивали там, даний їм час у спокої та благодаті.

- Нісенітниця, - вертів головою я, - Це все вигадка, якій немає жодного підтвердження! Як дракони чи птахи, і не більше.

- Ти так впевнено говориш про свою зневіру, хоча я чув твої молитви. І не так давно вони були направлені до Бога, який почув тебе й припинив вітри. Саме Бог повернув до нас світло сонця.

- Все через мою молитву? Так само можна пояснити будь-що. Революцію також Бог почав? Це його задум?

- Шляхи господні несповідимі. Ніхто з людей не може зрозуміти його, так як ми лише його подоба, що не наділена й крихтою тієї божої могутності, якою володіє він. Людині не зрозуміти Бога, за ним треба лише слідувати. Вірити й наближатися до нього все ближче очищаючи душу та серце.