"Рудий Олень"

Довго без діла я не сидів. Живіт почав бунтувати, хоча, скоріше, давав підказки, як я нещодавно з’ясував. Раз така справа, настала пора діяти. Єдиним прийнятним місцем роботи, я для себе обрав корчму «Рудий Олень». «Названа на честь рідкісних, напівміфічних тварин, що є символом цієї місцевості! Шкури їхні та м’ясо, цінуються по всьому світі…», - голосив напис під вивіскою.

«Ми просто були не в той час, не в тому місці, ось і все…».

Вона була єдиною на всю округу, через що користувалася великою популярністю серед місцевих жителів й інших, приїжджих. Чому саме вона? Усе дуже просто. Я, якнайскоріше прагнув покинути це місце. Багато чого тут милило мені очі і не давало нормально мислити. Ностальгія, чи стагнація за щасливим минулим? Різниці не було, але це тягнулося за мною нестерпним тягарем, кардинально заважало жити. Значить, потрібно було змінити антураж.

Корчма. В першу чергу – розсадок інформації і основне її джерело. Усі торговці чи звичайні подорожні, обов’язково по дорозі завітають до корчми та перекинуться там парочкою цікавих слів, що далі хвилею щиряться народом. Життя тут в селищі одноманітне, людям немає чим себе зайняти, тому плітки для них – як бальзам на душу.

Також, корчма – це нові знайомства. Мати декілька хороших друзів мені точно не завадить, особливо на перший час.

Я увійшов всередину, з невеличким мішечком того, що вдалося захопити з собою. Майже уся величезна світлиця була заставлена столами та довгими лавками, за якими мостилася десятки людей. Старі дерев’яні дошки скрипіли під ногами, на стінах було навішано різного декору: від розписаних тарілок, рушників, до опудал тварин, трофейних голів. В самому приміщенні вирував запах м’яса, а звук келихів, що жваво брязкали, стукаючись один об одного та гомін відвідувачів, створювали той необхідний настрій веселощів та безтурботності. Атмосфера тут була приємна, нічого лишнього: один лиш сільський відпочинок, як його собі можливо було уявити.

Як я увійшов, на мене ніхто не звернув уваги, усі були зайняті чимось своїм. Побачивши чорнявого хлопця, що стояв за шинквасом, я припустив, що він один з наймитів, тому, спробував з ним заговорити.

- Доброго дня, - мовив я.

- І вам того ж, що бажаєте замовити? – казав хлопець.

При наближені, я розгледів, що усе його лице було подразнене почервонілими наростами. Видовище не з найприємніших. Я вирішив не загострювати на цьому у вагу і спитав прямо:

- Ви тут наливайко?

- Так, а що? – відповів він.

- Я шукаю роботу, можу побачити власника?

Він розсміявся, що трохи мене збентежило.

- Друже, якщо справді шукаєш роботу, - пошепки мовив він, - Це не найкращий варіант. Тут усім заправляє старий скнара, що вдушиться, але зробить по своєму. Йди собі звідси по добру по здорову, або замов щось. Воно тобі не треба…

Схоже, саме в цей момент, корчмар був неподалік, і зачув його чарівні слова.

- Ганс! Що ти там шепочеш людям?! – гаркнув він.

Хлопець збліднів і туго ковтнув слину. «Неймовірний слух, - дивувався я, - Він почув його шепіт серед цього гомону?».

Старий чоловік, невисокого зросту, розчісуючи свою сиву бороду, підійшов до нас.

- Доброго дня хлопче, не бери до уваги, що говорить цей малий негідник. Я Луний, власник цього закладу. Ти мене шукав?

- Чув про вас, - посміхнувся я, - Хотів спитати вас, щодо роботи тут. Вам не потрібен наймит?

- Ще один? – задумався він, -  Не часто я бачу молодих людей, що зацікавлені працювати, та ще й саме тут.

- Пан Конрот виявився досвідченим землевласником. Селище розквітло за його влади. Я хоч і прибув здалеку, але багато про нього чув. І знаєте, в моєму краї, люди працюють з такою ж завзятістю, як і ви тут. Гадаю ми спрацюємося.

- Досить усього цього фарсу, - рикнув він, і махнув  рукою собі перед обличчям, - Чим ти годен займатися?

- Я не маю освіти, але можу прибиратися і допомагати в побуті. Я не планую тут лишатися надовго. Мені потрібно в Жонтар, провідати друзів.

Луний замислився.

- За скільки згоден?

- Думаю, спочатку мені буде досить житла та їжі, а там подивимося.

Луний скривився. Фразу: «А там подивимося…», - зазвичай говорив він. 

- Що ж , - видихнув корчмар, -  Їжу я тобі дам, а жити зможеш тут, на горищі. Влаштовує?

- Так! Дякую вам! – вже помчався я нагору.

- Стоп! – зупинив він мене, - Ти не спіши! Скажи хоча б, як звуть?

- Наталіс! – сказав я і все одно рушив розквартировуватись.

Луний з Гансом переглянулися. Ще ніколи їм не доводилося бачити цього дивака. Справді не тутешній? Тоді чому хоче працювати саме в таверні у селищі, а не в місті? Це здалося їм, як мінімум, дивним.

Відчинивши застарілі двері, я опинився у своєму новому домі. Це було невеличке приміщення, усе забите різним непотребом та засипане соломою. На вулицю звідси вело єдине мале віконечко. Тут стояв настільки затхлий запах щуриного царства, що я без роздумів його відчинив.

- Ну, жалітися нічого, - говорив сам з собою я, - Таке життя я для себе обрав сам.

Так, мій перший день пройшов у прибиранні цього лігва, яке, здавалося, ніколи не закінчиться. Дружина Луного, теж старесенька бабця, після того, як останній відвідував покидав стіни корчми накривала внизу на стіл. Там були Ганс, Луний, і вона, відповідно. На запах дивовижних страв, я також,  не міг не спуститися.

- Чого прийшов? – охоче пережовуючи їжу спитав Луний.

Увесь у пилу та бруді, я голодними очима дивився на їх трапезу.

- Прибрався там? – продовжив власник.

- Так, - втомлено виговорив я.

- Це добре. Ти вже вибач мене, я безоплатно нічого якісного дати не можу. Серце не дозволяє, - посміхався він.

- Еге ж, - відповів я.

- Ну годі тобі тут стояти, йди собі.

«До останнього сподівався, що він запросить мене до столу…»

- Що? – я спантеличено глянув на нього, - Ви ж сказали, що у договір оплати входить їжа!

Ганс не втримав сміху.

- Що це означає, «що»? Безоплатно у цих стінах нічого ніхто нікому не дає. Хочеш їсти? Прошу, заплати, як відвідувач, або працюй. Але ж ти ще нічого не зробив, тому й оплати нема, - казав Луний.