Пролилась дворянська кров

Єдине, що мені вдалося пам’ятати, це казкову атмосферу цього селища… Ці яскраві промінчики сонця, цей недокучливий шелест трави, що лоскотав вуха... Куди воно все поділося? З від’їздом дворянської родини, тут стало досить «прохолодно». Все ніби посіріло. Самі небеса закуталися хмарами. Що ж могло трапитися?

- Біда! Біда! – кричав гонець, давлячись слиною.

Бідолашний його кінь, схоже, що без перестану скакав галопом з самого Жонтара, а це відстань не з коротких. Поки більша горстка людей збиралася на місці, що у селищі між собою жителі називали «площею», гонець дістав згорток паперу і почав горланити ще сильніше. Серед слухачів пощастило бути і мені. 

- Горе! Горе! Горе настало цю землю! Група невідомих заколотників, у багрових плащах, з символами смерті і безбожності, кількістю, як ціла армія, напали на Жонтар під час весільної церемонії дочки пана Фенфельдера, властителя цих земель! Чуйте ж, люди, що вся сім’я Фенфельдерів була жорстоко вбита у результаті цього теракту! Вперше з незапам’ятних часів, пролилася кров дворян! Злодії почали підпалювати і підривати будівлі! Місто палає диявольським вогнем, такого багрово-кривавого кольору, як і їх плащі! Можливо Жонтару вже й не існує!  Апокаліпсис чекає нас! Страшні лиха вириваються з надр землі! Горе, жахіття та смерть! - його рожевий погляд скакав між людей.

Схоже, від пережитого він почав втрачати глузд. Небайдужі зняли його з коня і занесли до найближчої хати, а кінь, тільки но з нього зняли сідло, впав і помер від перевтоми.

Поміж людей пройшлася серія «Охів» та «Ахів», після чого вони ще довго не розходилися.  По моєму тілу, від почутого,  мов блискавка пройшлася. «Господи! А як же Ліліан, Мері, Анатолій? Невже лікарню… Ні, не може бути!». Я що сили намагався пробитися до гонця, але чоловіки відштовхували мене.

Батька не так похитнула вістка про смерть сім'ї Фенфельдерів, як смерть коня. Він до останнього намагався остудити його тіло різними вологими ганчірками, але безрезультатно…

Людей охопила паніка. Усі готувалися до найгіршого. Селяни масово почали забивати худобу, і заготовлювати собі продукти на чорні дні. Вони відчувалися ближче, аніж будь- коли. Мати літала по хаті, їй точно зірвало дах, хоча її можна зрозуміти. І так хвилюєшся за майбутнє, а тут таке…

Я й сам не знаходив собі місця. Коли видалася можливість прослизнути в корчму, я серед величезного натовпу людей, зумів побачити того гонця, якому якраз наливали кухоль пива. Він без роздумів, за один раз випив увесь, поставив його, витерся об рукав і запросив ще. Що ж йому довелося пережити, знає тільки Бог… Протиснувшись до нього, я крикнув, що є сили.  

- Пане! Ви знаєте, що трапилося з психлікарнею в Жонтарі?

- З психлікарнею? 

Чоловіки помітили мене, вхопили за одяг і потягли до виходу.

- Відпустіть! Пане! Скажіть мені!

- Стули пельку! – гаркнув на мене один з них, - Людина вилізла з пекла, а ти лізеш зі своїми питаннями...!

- Стійте! – крикнув гонець, - Облиште хлопця!

Вони неохоче відпустили мене. Я одразу підійшов ближче до бару.

- Ти казав про психлікарню?   

- Так! Це там, біля ринку. Здається, вона названа на ім’я Бродеса. Ви щось чули про неї?

- Ні, - зітхнув він, -  але не думаю, що вона вціліла. Скажи, навіщо вона тобі?

- Там мої друзі, я хвилююся…

- Друзі в психлікарні? Такі мало кому потрібні, - він хотів пожартувати, але не міг посміхатися…

Його рожеві очі, помутніли від побаченого у місті. Страшне було видовище...

Так нічого і не дізнавшись, я опустивши ніс, покрокував додому.

- Віктор? Що ти робиш?

Батько застав мене за молитвою у кімнаті.

- Іноді, потрібно стукати у двері, - обурився я

- Це мій дім, я його побудував, тому і можу робити, що хочу, - він пройшов до мене і також встав на коліна.

Неочікувано для мене, але ми прийнялися молитися вдвох.

- Коли перед людьми нависає загроза, - казав батько, -  їм потрібна міцна опора. Віра і стає нею, в такі критичні моменти. Як би хто не казав, але Бог потрібен людям.

Я промовчав.

- Віктор, слухай уважно. Зараз, може статися, що завгодно. Можливо, почнеться війна і мене, можуть забрати воювати. В такому випадку, ти маєш старатися з усіх сил, щоб допомогти матері і втримати дім в цілісності. Ти мене зрозумів?

- Навіщо на війні дресирувальник? Хтось зараз воює тваринами?

- Ти. Мене. Зрозумів? – грізно сказав він.

- Так , зрозумів.

- От і добре. І ще одне, не забудь годувати Ріпа.

- Обов’язково. Не забуду…

Хмари над нами все згущалися. Голова охорони закликав селян триматися у спокої і не розводити паніку. «Ага, як скажеш, «зберігати спокій»… Як його тут збережеш? Ти бачив, що на вулиці робиться? Постійно живучи під ласкавими променями сонечка, ніхто тобі точно не зможе звикнути до могучих вітрів і постійної темряви, через ці трекляті хмари», - не витримував я.  

Люди боялися виходити з хат, через що поля почали потроху занепадати. Все котилося в прірву, і ніхто не мав жодного розуміння, як це спинити. Це відчувалося, як реальний кінець світу. На вулиці монотонно, вже декілька днів поспіль вив вітер. Тривало, гучно і страждаюче він вив. Мати просила мене не виходити на вулицю, але я все одно виходив. Хоча б посидіти на лавці біля хати, свіже, хоч і стрімке повітря, приносило трохи порядку в голову.

- Ну й вітрюган, - казав я, укутавшись в теплу шерстяну ковдру.

Ріп гавкнув, і влігся на траві, коло мене. Вітер наїжачив йому хутро, схоже, псу це було  недовподоби.

«Що ж могло трапитися? – я прокручував різні сценарії у голові, - Звісно ж, дурню, що вбили дворян. Значить їх смерть цьому причина? Тепер більший сенс мали слова Коніванца. Якщо через відсутність дворянства може статися таке, значить я не маю права ставити під сумнів їх важливість».

Схоже я занадто розслабився. Потужний подув вітру зніс мене з лавки. Я вдарився боком, але далі мене не понесло. Піднявшись, я лайнувся і відчинив двері до хати.