Складно бути тобою

Тепер я Віктор Лем. З прийняттям цього факту, мені стало набагато легше. З роками я звикав до будинку,  нових друзів, батьків та способу життя. Навколишній бруд, відразний смак їжі, комахи, сморід… До всього цього, я не маючи надій звикнути, все ж звикнув.

Саме цікаве те, що хоч час і йшов, я ніяк не дорослішав на лице. Тобто зріст, постава і все інше розвивалися нормально, однак лице залишилося на рівні десятирічного хлопчини, це викликало здивування у оточуючих, але згодом стало простим жартом серед знайомих. Моя минула родина поїхала з селища за тиждень до мого повернення. Поки обирали нового власника землі, тут майже місяць заправляв голова місцевої варти, хоча з його владою нічого не змінилося. Маєток пустував, але я й намагався не ходити біля нього. Все ж таки, ці болючі спогади ще довго будуть турбувати мою душу. Перед від’їздом, як казав батько Віктора, «мої» батьки, заходили до них, щоб передати скриню з речами молодого панича. «Ми передаємо їх вашому сину, він був ближчий до нашої дитини, аніж ми… Наше серце обливається кров’ю від погляду на них, прошу вас прийміть їх, і нехай вашу сім’ю береже Господь». «Значить вирішили залишити мені моє? Нехай». Та там й не було так багато: ніж, який мені подарував Коніванц, моя піжама, і головне, наша з Віктором книга, яку я до останнього зберігав у себе. Якщо вони вважали це моїм, значить добре, що залишили.

Вдавати з себе Віктора було ой як не просто. Навіть не так… Мені щиро  неприємно було це робити. Називати його маму, «мамою», а батька, «батьком», хоча у нас немає кровного зв’язку. На серці було кепсько… Навіть не соромно мені буде зізнатися, що я частенько плакав по ночах. Зі стресом якось потрібно було справлятися, я знайшов для себе такий спосіб. Звісно, Віктор був набагато фізично розвиненіший за мене, тому люди не могли второпати такий регрес. Я намагався пояснити це перебуванням в психлікарні. Таке пояснення оголошувалось лише батькам, інші про моє перебування там не мали й гадки.

Я не Віктор, і це чиста правда. Ріп гарчить на мене, схоже відчуває підміну, а інші люди не можуть зрозуміти таких розбіжностей у характері. Я не можу подарувати їм те, чого вже немає. Більшість перестала зі мною спілкуватися, хоча я й сам був не проти, не мої це люди. Лише той хлопець, художник, що ілюстрував нашу книгу, тільки з ним мені вдавалося якось спілкуватися. Збиралися ми, як завжди, коло лісу.

- Чуєш, Гохейн? Ти пам’ятаєш того дворянина, з яким ми робили цю книгу? – вирішив спитати я.  

- Того хлопця? – здивувався він, - Ти давно про нього вже не згадував. А що сталося? Невже забув?

- У мене після тієї лікарні… Ой, тобто просто в голові усе перемішалося, я й  почав забувати…

- Шкода, але я і сам не можу згадати… Він завжди грубив мені та й імені свого не називав. Я думав, що ти його знаєш, але як виявляється – ні.

«Вибачай, Гохейн, але я справді був щодо тебе дещо грубий. Міг би я вибачитися від свого імені, зробив би це неодмінно».

- Раз ти вже за нього згадав, - казав він, - Чи не думаєш завершити книгу?

- Книгу? Я навіть не знаю… Який в цьому сенс? Він помер, як писати її без співавтора?

- Але ж це щось типу його останньої волі. Та й ти горів бажанням її написати.

- Не знаю, Гохейн, думаю, зараз не час, але ми обов’язково її закінчимо.

- Сподіваюся. Бо я вже стільки ілюстрацій намалював в твою відсутність… Шкода викидати.

- Я зрозумів. Бувай, мені треба йти.

- Вже?

- Ще зустрінемося, просто батько просив зробити роботу…

- Ти не гніваєшся на мене? Дворянина справді шкода, та й про книгу я згадувати не сильно хтів.

- Досить тобі! Усе гаразд, я ж кажу, що справи є. Не переживай!

Гохейн був тихим хлопцем. Друзів мав мало, хоча скоріше, взагалі не мав. Віктор був його єдиним другом, як і для мене. Було б злочином просто покинути його, тому іноді час від часу ми з ним зустрічаємося. Допомагає боротися з самотністю. Повертаючись додому, мене чекали наступні випробування…

Мати Віктора була чайною жінкою, але з частими перегинами настрою. Нещодавно вона посміхається і зичить тобі доброго ранку, як зараз, готова спопелити тебе і вимести віником за поріг хати. Доводилося це терпіти. А що поробиш?  вона ж не розуміла, що це я роблю для неї послугу – граю давно померлого сина. Хотілося б побачити її ставлення до мене, тобто до Віктора, коло його могили. Можливо б тоді її не турбували незаправлені постілі і непомитий посуд? Відповіді я не знав, та й навряд чи дізнався.

Батько ж був людина своєї праці. Від ніг до голови, ця людина посвітила себе професії дресирувальника тварин, незважаючи на її не дуже престижний стан. «Дресирувати тварин? Ти серйозно, чоловіче? Тварини мають служити людям! Що ти робиш? Гладиш пса? Зовсім збожеволів? Вдовбати цього шерстяного палкою, нехай знає своє місце в буді, або на м’ясо його, і так немає чим дітей годувати… Знайшли собі забавки, тваринам потурати!». Саме такі вислови я чув частіше, щодо батькової роботи. Хоча ми з ним на це не зважали. Він був до мене лояльний, навіть більше за матір. Завжди намагався розговорити мене на різні теми, але про дворян ніколи навіть не заїкався. Тема болюча для нас обох, тому й нема сенсу копатися в старих ранах. І все ж, як би він не намагався, між нами так і не створилося зв’язку, як між батьком та сином. Проблема була в мені, тому, що я не міг признати їх батьками, просто не міг. Коли батько побачив, як Ріп гарчить на мене, одразу почав проводити з ним виховні роботи, не без мене, звісно ж.

- Ріп, чого ти гарчиш на свого хазяїна? – дуже серйозно питав батько.

Пес сидів собі безтурботно, виляючи хвостиком, навіть не надаючи сенсу його словам. Воно й не дивно, це тварина! Звідки їй знати людську мову?

- Він так не розуміє, - казав я, - Ефективніше  вже було б до нього гавкати, - поважно склав я руки на грудях.

- Ха! Добрий жарт! Чи ти не смієшся? – підозріло глянув він на мене.

- Я жартую, жартую! – руки одразу опустилися по швах.