Божевільна втеча

В один з днів, Мері, як завжди повела нас на групове читання. Зазвичай обиралася не дуже провокативна книга, типу наукових робіт чи збірок любовних віршів, іноді траплялися і мемуари різних людей, загалом, нічого такого де могла б бути місце битві, чи крові. Мені така забава не дуже приваблювала, але робити нічого.

Однак в цей раз нас розділили. Анатолія повели далі по коридору, тим часом як мене, Мері повела в сторону виходу.

- Куди ви мене ведете? - спантеличено проговорив я.

- Тихіше, хлопче, не турбуй інших.

Пролітаючи повз коридори, я чув стони хворих, що мов тягнули мене назад. В цій частині лікарні мені бути не доводилося.  Я прикрив вільною рукою вухо, наспівуючи якусь неіснуючу мелодію, щоб заспокоїтися. Це допомогло.

Мері провела мене через головний вхід, ми вийшли на вулицю. В очі вдарило справжнє сонячне світло, у ніс закралося вуличне повітря. В цей раз, місто заграло для мене зовсім іншими барвами. Тепер нас не розділяли стіни карети та решітки на вікнах, тепер, я міг оглянути його по справжньому. Перед нами проходили десятки людей, настільки різних і не схожих один на одного… Я чітко вдивлявся у нові обличчя, намагаючись запам’ятати кожне якомога краще. Мозок просто не звик до такої різноманітності, майже півроку я не бачив інших людей, окрім Анатолія та сестер Мері та Ліліан. Сам помічав за собою нерозуміння того, як я міг забути про життя за стінами.

- Куди хочеш навідатися? – спитала Мері.

- А… що тут є?

- Подивися навкруги, ми стоїмо зараз навпроти головного ринку міста.

І справді… Від кількості різних палаток, прилавків і кіосків навкруги, очі розбігалися, а у вухах, дзвеніло через монотонне нерозбірливе гудіння натовпу. Все це для мене здавалося пустим, взагалі тим, що не може викликати інтересу. Простими словами – я розгубився.

Добряче протрусивши головою я вказав на випадковий кіоск , до якого Мері мене неодмінно потягнула. За прилавком з фруктами, стояв тонесенький, як палка чоловік, чесно у це не віриться, але зовнішність у нього, ну як у природженого торговця, трохи бороди, густих брів, та крихітку харизматичної усміхненості, що не сходила з його лиця не на йоту. Схоже, що справи останнім часом у нього йшли добре. Тільки но, він зачув тупіт ніг, що наближався до нього, як одразу почав зазивати нас до себе.

- Найсоковитіші фрукти з усього Світу, серед цілого Жонтару, лише тут! Підходьте, розглядайте, та купуйте! У мене лише найкраще!

Люди, як могли, намагалися оминати Мері. Через ринок ми йшли напролом. Забачивши нас, купець збагнув, чому тупіт ніг був такий виразний і гучний, але продовжив прикликувати.

- Нектари, смаком ліпші за мед! Яблука, червоніші рубінів! Навіть наші лимони, не видадуться вам кислими!

Нарешті ми підійшли, наші з купцем погляди пересіклися.

- Чого бажає така статна пані? Чого бажає дитя?

- Фруктів, напевно, - Мері розвела руками.

- Що ж, ви натрапили на правильне місце, - улесливо стелив торговець, - Можливо, чимось вам підкажу?

Схоже першим, що я вирішив зробити на волі, це насолити незнайомому мені торговцю. Настрій у мене був пригнічений, потрібно було на когось це скинути…

- Я хотів би кислих лимонів… - почав я, -  Але схоже, що у вас таких не знайдеться.

- Звідки такі думки? – блискавично захистився купець, -  У мене є все, що вас цікавить! Ось, будь ласка, - показав він рукою на цілий ящик забитий доверху жовтенькими цитрусами.

- Та ні, такі мене не цікавлять, - поводив носом я, - Ви мить тому кричали, що вони не кислі. Кому потрібні некислі лимони?

- Ти перекручуєш, хлопче, - казав торговець, - Я мав на увазі їх виключну якість. Той, хто хоче кислості, отримає кислість, а хто солодкість, той її і отримає.

- Значить вони магічні? Зачаровані?

- Ні, ні, просто така їхня особливість…

- Ви маг? – наступав я.

- Звісно ні!  Я простий купець, хіба не очевидно? Я ж не торгую блакитними вишнями? – намагався він перевести усе в жарт.

На відміну від мене, торговець активно жестикулював і горланив на увесь ринок. Його прийом закликання натовпу, в цей момент не зіграє йому на користь. Люди сходилися, до гігантки і дивного фруктового кіоску. Мері потроху почала розштовхувати натовп, однак її спинили вартові, наставивши напоготові свої алебарди. Цього я не бачив. Натомість ми з купцем випалювали один одному очі, це було щось типу неоголошеної гри в дивоглядки.

- Ну то що? – спитав торговець, - Будеш щось купувати? Диви яка черга зібралася, - показував він, - Нічого затримувати.

Я озирнувся. Величезна купа людей витріщалися на нас. Хтось з цікавістю, хтось з нетерпінням і злобою. Схоже, ми встали поперек горла цілому ринку. Я підвів очі на Мері, яка з’ясовувала стосунки з людьми в обладунках. Схоже, вони від неї були не в захваті. В голові промайнула геніальна думка: «Це ідеальний шанс для втечі!». Сам того не усвідомлюючи, я вибудував події найвдаліше для себе, а можливо воно саме так обернулося? Єдине, що вертілося в голові, це думка, що я нізащо не буду просиджувати п’ять, а то й більше років у психлікарні, втрачаючи настільки цінні роки життя. «Зараз, або ніколи, - я полюбляв ставити для себе такі рішучі умови».

- Нехай! Щоб перевірити чи ти не шарлатан – маг , я скуштую один з лимонів, - сказав я, - але якщо виявиться, що ти чесний купець, я заплачу тобі за нього десятикратно. Згоден?

Купець, усвідомлюючи свою чистість у цьому питанні, неодмінно погодився. Лише цього мені і треба. Я узяв у руку один з лимонів, демонстративно показав його усьому натовпу. Мері тим часом вже намагалися пов’язати. «Скоро й до насилля недалеко, - думав я, - Потрібно поспішати». Піднісши до уст фрукт, я відкусив шмат. Все інше – діло моєї акторської гри. Я вхопився за горло, закашлявся, спустився на коліна, продовжуючи «задихатися». Торговець вилупивши свої баньки, кинувся на мене, через увесь прилавок, перевернувшись разом з товаром. Увесь в соку, він підповз до мене, але вже було пізно. Перетворившись на собаку, я тихенько виліз з-під одягу, і рвонув поміж ніг людей. «Спрацювало! – радів я, висунувши язика».