...Написати картину внутрішнього світу...

Дні йшли. На диво всі мої найжахливіші побоювання не справдилися. Кожного дня, гігантки, Мері і Ліліан, так вони представилися, готували щось нове і в їхній майстерності до кулінарії засумніватися не доводилось. Постійні спортивні ігри, колективні розмови про різне, читання казок й інших історій. Жодних препаратів, чи насильницьких дій, які досить активно обговорювали батьки Віктора, перед моєю відправкою, однак не складно було здогадатися про структуру цього місця. Ці двоє, не єдині лікарі в закладі. Він надто великий з зовні, що дозволяє подалі розселити пацієнтів один від одного. Вночі можна було почути глухі крики у віддалених палатах, тому думаю мені просто пощастило. Що ж до мого сусіда, Анатолія, то він виявився доволі цікавою людиною. Він старший за мене, йому двадцять два роки, сам родом з Жонтара, однак потрапив сюди через нерозуміння суспільством його самовияву у мистецтві. "Уся свобода волевиявлення людини - ілюзія для ідіотів, - казав він, - Усе керується забобонами, що прогнили у людських головах. Цей світ не для усіх, Віктор: вулиця, свобода, повітря -  для адекватних. Якщо тебе визнають неадекватним, не як усі, готуйся просидіти тут, - вказав він на сірі стіни навколо, -  залишок свого життя, лише за власні бажання, які несеш з народження. Я сиджу тут близько п'яти років, Віктор, я забув, як виглядають ці кривенькі домівки у Жонтарі. У Жонтарі, а не у моєму домі". Через ці розповіді його було справді шкода, хоча чи буде людям шкода мене, коли вони почують мою історію? А чи взагалі я хочу і можу комусь її розповісти?

Анатолій був спеціалістом у різних галузях: від живопису до літератури, не обходив навіть точні науки, як математика, фізика, тощо. Я не міг уявити, як така інтелігентна людина потрапила сюди, але факт того, що все ж таки він знаходиться тут, разом зі мною, вимагав певної обережності.

- Ну, і довго ще? – нетерпляче постукувала ногою Мері.

Від цих нервів, з кожним стуком в підлозі утворювалася ще більша вм’ятина, а так, як ми були не на останньому поверсі, десь посередині будівлі, труха зі стелі могла падати комусь на голову. Від цієї нудьги, я й сам трохи відволікся. Я, Мері та Ліліан сиділи на стільцях, перед стіною, на якій висіла накривана тілесного кольору тканиною, картина. Новий шедевр Анатолія, його білет на волю. Як я дізнався, основною умовою для його звільнення, є створення картини, що сподобається обом споглядачам, імпульсивній та дещо грубій Мері, та спокійній і розсудливій Ліліан. Це мала бути ідеальна картина, розташована десь по середині загальнолюдських вподобань. Я вважав цей іспит неможливим. Ще ніколи, людині за всю історію, не вдавалося створити річ, що подобалася б усім. Тепер ж, його задача ускладнилася, так, як тепер додався ще й я. Я сперечався з Ліліан, щодо того, що я також мав оцінювати, але вона рішення її було тверде і рішуче.

- Я ж казав, - глянув я на гіганток, - що незважаючи ні на що, буду голосувати «за» картину.

- Роби, що хочеш, - гаркнула Мері і продовжила довбати бідолашну підлогу.

- Ти вільний обирати, - сказала Ліліан.

Двері в кімнату прочинилися. Анатолій, у багровому костюмі, представ перед нами, проводячи останні підготування – поправляючи чорну краватку.

- Вітаю вас, знову, - почав він, - Це сто десятий перегляд моїх робіт у стінах «Жонтарської психіатрічної лікарні імені Бродеса Адлера». Як ваш настрій сьогодні?

- Нормально, - відповів я.

- Ганебно, - пробурчала Мері.

- Чудово, - усміхнулася Ліліан, та відпила з чашечки зеленого чаю.

- Я задав вам таке питання, через те, що сьогоднішній, не побоюсь цього слова, витвір мистецтва, змінить ваш настрій на цілком протилежний. Зараз, ви самі у цьому переконаєтеся.

Він пройшов по кімнаті, та урочисто встав біля картини.

- Прошу, - вклонився він і міцно смикнув тканину.

Вона звалилася на підлогу, перед нами проявилася… «Що це?», -  сам не второпав, що сказав це в голос.

- Це моя картина, частина моєї душі, ілюстрація її наповнення, - промовляв Анатолій, - це те, що я вбачаю у стінах цієї будівлі, що для мене, мов вікна у свою свідомість.

Говорив він високо, виразно та натхненно. Якщо не бачити те, шо висіло на стіні, можна було б і повірити у його виключний талант та духовне наповнення мистецького витвору.

- Ти просто намалював стіну, - сказав я, - Таку саму, як і навколо.

- Ні, цієї стіни тут нема, - повиляв пальцем Анатолій, - зображена стіна знаходиться у шостій палаті. Хіба не відрізняєш? Ось тут, ці мікро-дірки, чимось схожі на очі, і ця вигнута лінія, півколо, що було там ще до моєї появи, вони утворюють собою посмішку, тобто відображення добра, але знизу, під нею, ми бачимо символ, що спочатку нагадує каракулі, але його існування там має чітку мету. Бачите? – обережно водив він пальцем по картині, - Це не прості лінії… Вони різкі, мають виражені кути, ніби обірвані, правда? Таке відчуття, ніби хтось у стані агресії надряпав їх, випускаючи на волю свої емоції. Це пряме відображення чистого прояву зла. Так, на одній стіні, уживається добро і зло, без яких, можливо б стіна обвалилася. Така формула існує в усіх планах буття, навіть в людях, десь складається посмішка, а в нутрі, десь знизу,  утворюються лихі символи гніву.

- Нічого не розумію, - почухав я голову.

- Можна вже йти? – роздратованість Мері наростала з кожним словом.

- Досить цікаво, - знову відпила Ліліан.

- Раз усі роздивилися, запрошую до оцінок, - посміхався Анатолій.

Він не мав надій вийти звідси. З чого я це взяв? Він ніскільки не хвилювався, не намагався вразити споглядачів, не робив ніяких спроб до власного вдосконалення, яке вимагає від нього це випробування. Для Анатолія, це звичайний ритуал, у вічності, яку він змирився прожити тут, в полоні.

- Я віддам свій голос «за», - підняв я руку.

- Я також, - підняла руку Мері.

- А я проти, - продовжила сидіти Ліліан.

Анатолій продовжував нерухомо стояти. Він почув ці слова, які чув від неї вже не вперше. Для нього, це було щось споріднене з тишею.