Лісова зараза

Минув майже місяць, як знову почалися цікаві події.  За наказом нового землевласника, що засів у Жонтарі, дворянина, Севілуса Меменотаро, управління нашим селищем переходить у руки новій дворянській сім’ї.  Тепер тут панувала сім’я Конротів. Доволі гидке, але продуктивне сімейство малих чиновників, які вирвалися до влади. Чому ж саме вони? Як потім обговорювали люди, Конроти були дуже привілейованої раси, так звані – біленмани, люди.  Головною їх особливістю, були рожеві очі і найвищий рівень інтелекту серед усіх людей. Незважаючи на загальнолюдські закони: «Деякі люди, більші люди, ніж інші».  Навіть не влаштовуючи церемонії, сімейство почало властвувати на цій землі, що фактично вважалося порушенням древніх традицій селища,  але нікого це не хвилювало. Навіть навпаки, люди похвалили дворян за відмову від урочистостей, у такі нелегкі часи.

 Нова влада, як же ш без цього, прийшла з рішучими змінами, серед яких були: обов’язкове працевлаштування починаючи з чотирнадцяти років та заборона будь-якої критики в сторону дворян. Тяжкі часи, потребували не менш тяжких законів. Також з Жонтару, як потім було озвучено, також вийшов новий указ. Хоча він скоріше був не новим, а дещо зміненим. Тепер людям дозволено було скуповувати, вирощувати і використовувати у побуті конів. Скоріш за все, це було зроблено, щоб применшити ганебність програшу загонів, що тоді билися у Жонтарі. У селищі за короткий строк побудували перші конюшні та загони, з міста закупили кобил і кобелів, після чого активно почали просувати цей бізнес. Нас з батьком це також не оминуло, так, як єдиною людиною, що вміла об’їжджувати коней у селищі, був він.

В іншому все залишилося, як завжди, хоча саме атмосфера містечка зникла. Тобто не просто зникла, а змінилася, стала зовсім іншою. Змінилися акценти. Повітря стало якимось солодким,  а шелест дерев тихим і настирливим, хоча і до цього я звик. З часом пристосовуєшся до усього. Це основна здібність людини, яка допомогла мені вижити.

 Щодо моєї нової родини… Батьки любили мене, відривали від душі усе, щоб порадувати свого «синочка». Поки батько заробляв гроші, щоб прокормити нас, я з матір’ю займався садівництвом, пас корів, доглядав свиней та курей. Після подій в Жонтарі, які офіційно назвали: «Революцією», батько почав частенько їздити у місто, через що, ми ні в чому не мали потреби. Якщо узагальнити, то більшість часу я займався селянською рутиною. І незважаючи на усю їх теплоту та любов, особливо з віком, я перестав потребувати їх, що повертало мене до старих питань, на які, як гадалося, я вже давно дав відповідь.

Згідно нового устрою, коли мені виповнилося чотирнадцять, батько забрав мене разом з собою на лісопильню. Робота була проста. Дорослий розпилив стовбур, а я разом з іншими хлопцями поніс його на подальшу обробку.  Цікавим було те, що працювали тут більше не люди, а саме лезоноси, спеціально виведені створіння, які нагадували живі тоненькі пеньочки з жовтенькими, маленькими мов крапочки, очима, і листям, замість волосся. Найяскравішим їх атрибутом було лезо посеред «обличчя», яке легко рубало дрова, однак людській шкірі шкоди завдати не могло. Вони були схиблені на дереві, тому потребували якісного дресирування перед початком роботи. Мій батько якраз був одним з таких дресирувальників. По ходу діла, він і мене потроху вчив цьому ремеслу. До цього часу свої магічні здібності я облишив, надавши перевагу простому, сільському життю.

Як не дивно, але став помічати, що зі мною завжди трапляються різні негаразди, хоча на цей раз постраждав і не я зовсім. Людський фактор завжди має враховуватись при роботі. На ввозі деревини на лісопильню, хтось неуважно проглянув стовбури дерев і в одному з них причаївся лісовий. Хоч їх і нечасто зустрінеш, але в людських повір’ях вони описуються, як дуже небезпечні істоти: швидкі, мають гостре підборіддя, здебільшого темно-зелену шкіру і  такого ж кольору роги. Своїми довгими непропорційними пазурами, лісові кидаються на свою жертву, миттєво відсікаючи їй будь-яку частину тіла. Порятунку від цієї напасті нема, тому техніка безпеки на такій роботі дуже важлива, але хтось нею знехтував. Без горя таке не обходиться. В той момент, я з горсткою хлопців чекали розпилу стовбура щоб його перенести, однак з дупла вилізла ця страшенна тварюка. Ми попадали на підлогу. Дорослий, що керував лезоносами крикнув, що привернуло увагу не тільки інших працівників, але й самої істоти. Вона, мов скажена, рвонула на нього. Це навіть оком побачити було неможливо, таке відбувається в момент.

Голова … Руки бідолашного рефлекторно спробували намацати щось на місті шиї. Крові не було. Чітко проглядався хребет, обплетений м’ясом з усіх сторін. Ходячий мрець підскочив, спіткнувся, впав на підлогу, у конвульсії відбиваючись ліктями від землі. Щоб приборкати істоту виступило троє дресирувальників, серед них і мій батько, який пішов у авангарді. При всіх спробах вгамувати, налякане створіння, воно не оцінило проявленої ласки і кинулося на батькову праву руку . ЇЇ не стало в моменті, однак досвідчений майстер з приборкання різної живності, вхопив істоту за шию лівою. Лісовий вгамувався. Його лапи ніби паралізувало і ті спокійно гойдалися зі сторони в сторону. Так, мій батько тримав тварину, поки її в нього не перехопили. Видно, що болю від атак лісового немає ніякого. Тіло чоловіка продовжувало дриґатися у траві.

- Прокляття, - лайнувся батько.

 За звичаєм «труп», треба забити палками, інакше душа покійного ніколи не зазнає спокою. Так і зробили. Робочий день вимушено завершили раніше.

Додому нас провели декілька чоловіків, батькових друзів. Сімейне застілля видалося похмуріше нікуди. Навіть Ріп затих і тихенько заліз під стіл. Мати не стрималася. Обійнявши батька, плакала без перестану. Сама вона не заробляла, а з такою вадою він більше був не в змозі працювати. Натомість, малий син теж не в силах прокормити усю сім’ю самотужки. Звісно її жахав не лише матеріальний стан родини, але занепокоєння було цілком виправдане. Батька звільнили, хоча він намагався сперечатися з керівництвом, але слухати його ніхто не став. Пан Конрот був у своєму рішенні непохитний. «Кожен має працювати, на усі сили, підключаючи усі свої можливості у такий скрутний час. Планета потребує допомоги кожного і кожен має її надавати. Це закон виживання!». Ага ж, закон виживання… Цей незграба знайшов собі легкий шлях на верх. Вирішив виділитися за рахунок людей, щоб його помітили і підвищили. Кожен мілкий дворянин має мрію, доєднатися до однієї з правлячих сімей. Неважливо як, але у більшості випадків, через шлюб. Серед людей ходять історії, що найвідчайдушніші з них, вінчалися навіть чоловік з чоловіком. От як буває…