Вас вітає Психлікарня Жонтару

Дзеркало відкрило мені правду. Я став Віктором Лемом, без можливості повернутися до свого першоджерельного вигляду. Моє справжнє лице та ім'я були стерті зі спогадів, ніби Віктором мені доводилося бути завжди. З таким змиритися було неможливо.

Звісно моє нове життя почалося з протестів. Я й гадки не мав, що моєму товаришу так живеться. Підйом кожного ранку, вдягайся сам, на сніданок навіть немає кави! Як в таких умовах можливо жити? Брудні тварини, підлога, стеля, постійні нападки комах, від яких спасіння нема. Невже так живуть люди? Я прожив тут лише тиждень, а нерви вже не витримували. А ці друзі Віктора? Інколи навідуються до мене, жаліють, намагаються виразити співчуття, але ж я їх навіть не знаю! Чесно кажучи, думав, що я єдиний його друг, але реальність була зовсім інша.

- Сину, прокидайся, - лагідно почала будити мене мама.

В очах усе мерехтіло, а хутра, якими я вкривався на ніч почали відлипати від тіла. Це найгірший ранок, який у мене коли – небудь був, та й ніч була не краща…

- Вікторе, я розумію, що тобі важко, не кожен потрапляв в таку ситуацію, особливо у твоєму віці, але потрібно жити далі, вставай…

Тільки вона спробувала зняти з мене ковдру, як я різко обернувся і вдарив її по руці. Мати жахнулася, відвела руку.

- Йди до чорта, плебейка!

Це було помилкою. Від цих слів, вона поблідла, вхопила мене за вухо і потягла до вітальні, де вже стояв батько, що готувався йти на роботу. Мати боляче смикнула мене, поставила на ноги. Жінка задрижала, заплакала. Ніби відчувала весь біль, що спричиняла мені.

- Ти чув це? Чув? – звернулася вона до батька, - Диви що він виробляє! Ти батько, розбирайся з сином! - штовхнула вона мене, а сама, пішла ридати на вулицю.

Батько підійшов до мене. Я насупив брови і тримаючись за червоне вухо, спробував щось сказати.

- Вона сама…

Він дав мені добрячого ляпаса, від якого я повалився на підлогу і заплакав.

- Як ти розмовляєш з матір’ю, негідник! – грубо прогарчав батько, - Ти знаєш, через що вона пройшла, щоб народити тебе? Це тобі не смішки! – його голос ніби ламався від кожної спроби перейти на тон вище.

Я мовчав. Рука його задрижала, а в душу закралося нестерпне відчуття провини. Він тяжко зітхнув.

- Що ж з тобою трапилося Віктор? Переживаєш за смерть друга? - нахилився до мене, - Скажу тобі гірку правду, від якої тобі мабуть стане легше… Коли я був малий, трьох моїх друзів загризла зграя голодних псів, що прийшли з міста. Люди накупляли собі живих іграшок, а як набридли, то й викинули на вулицю. Бачиш чим це закінчилося? І нічого, живий лишився.

Я тримався за щоку і плакав, до цього мене ніхто ще не бив. Ніколи.

- Добре, йди вибачься перед мамою і йди їсти, поговоримо про це, коли я повернуся…

- Навіщо мені займатися всім цим непотребом? Я не хочу так жити! Ви, неуки, ні чорта не знаючі в житті! Де в цій хаті, хоча б одна книга?

- Що? - перепросив батько, - Коли це тобі стали цікаві книжки? Знаєш скільки хоч  одна коштує? Я розумію, що ти дружив з дворянином, але ми живемо зовсім по іншому, тому не мороч мені голову. Негайно пішов до матері! - голос його слабшав з кожною спробою на мене крикнути.

Я рявкнув на нього. Спроба вдарити ще раз, була провальна. Рука перестала слухати батька, ледь не вдарила його самого.

Мені поставили тарілку з їжею і кухоль води, після чого закрили у кімнаті. Через стіну була ледве чутна розмова батьків.

- До чого ми докотилися, закриваємо власну дитину...

- Я не знаю що з ним трапилося, - схлипувала мати, - Можливо якась нечиста сила?

- Не знаю, але з цим точно потрібно щось робити…

Зрозуміти мені не дано, чим вони взагалі думали, але «батьки» вирішили відправити мене до Старизуба. Йшов я у припіднятому настрої, особливо після усього хорошого, що мені про нього розповів у свій час Віктор. До того ж, до нього йшли лише хворі… Значить і мене таким вважали. Я чекав з «мамою» на вулиці, поки батько розплачувався з магом. Схоже, що послуги його були не з дешевих, це можна було зрозуміти по виразу обличчя батька та пустому гаманцеві, який він бережно тримав у руках, виходячи на вулицю.

- Заходь, Віктор, - сумно сказав він.

Мати відв’язала мою руку від своєї і я неохоче пішов до розваленої хатинки. Перетнувши межу порогу, мені в ніс вдарили різноманітні запахи трав, переважно м’ятні. Меблями тут слугували вдало пророслі зі стіни гілки дерев, фігурно закручені і обплетені різним мохом і непримхливими у догляді квітами.

- Хто увійшов? Представся хлопче, - прогриміло навкруги.

Я не бачив мага, але він мене – бачив дуже чітко.

- Я син дворянина цієї землі, - боязливо проговорив я.

- І як же тебе звати? – голос продовжував ширитися стінами.

- Це я і намагаюся з’ясувати.

- Ось як… маг… І навіщо ти навідався сюди?

Порости рослин навкруги почали тремтіти і простягатися до мене.

- Покажися! – я не на жарт злякався цих фокусів, виставив перед собою руки.

Усе припинилося. З кінця кімнати почувся стук. Опираючись на свій посох, Старизуб обережно переступав з ноги на ногу. Вік у нього був похилий: сива борода спускалася під саму підлогу, лисина давно обжилася на голові, а зуби… Старизуб – дуже вдале для нього прізвисько.

- Що тебе турбує? Не витрачай і так невеликий час, що лишився мені у цьому світі.

- Скільки вам років? - спитав я.

- Близько трьох сотень літ мене тримають ноги, - казав старець, - але гадаю це не те, за чим ти прийшов. Говори, даю тобі останню змогу спитати щось дійсно корисне. Гроші я вам не поверну, а для інших, вони мають величезне значення. Іноді їх цінують більше за життя.

Я зам’явся. «Треба ж щось сказати, але що? Мене сюди на силу заперли, а тепер мені виплутуватися? Раз він вже маг, та ще й такий старий… Гадаю, мені знайдеться, що спитати».

- Мені все одно скільки вам заплатив той чоловік. Я маг, такий самий, як і ви. Людські проблеми майже невідомі мені, але є те, з чим я власноруч впоратися не в силах.