Мій Вибір

До Віктора я так і не наважувався йти, хоча попереджував його, що у мене день народження, і я принесу йому шматочок торта. Шмат торта то зберіг, але бажання йти кудись зникло. Дивне відчуття… Ми стільки дружили, та через слова Коніванца усе повинно спинитися? Закінчитися і забутися, як просте непорозуміння? Хоч мені і знадобилося трохи часу, я все таки вирішив сходити до Віктора. «Це я зроблю сам».

Оминаючи коридори маєтку, беручи у руки згорток з вже посохлим тортом, виходячи за брами та крокуючи стежинками до окраїни лісу, я почав розуміти, чому це роблю. Коли мене обдуває вітер, над головою пливуть хмари, а по боках мене не обступають служниці, коли земля твердо стоїть під ногами, а дрібні піщинки стеляться по дорозі від кожного кроку, ось коли я почуваю себе чимось вартим. Ходжу – сам, дихаю – сам, дриґаю руками – також за власним бажанням. Саме цікаве, що тут світ не ідеальний: я можу спіткнутися, мене може вжалити якась комаха, чи вилаяти якийсь злобний селянин, після свого тяжкого дня. Це все справжній світ, якого дворяни намагаються уникати. Навіщо ховатися від своєї істинної натури? Ті, хто вважають інакше, ви ще люди взагалі?

Я підходив до Віктора. Той, все так і сидів на своєму дереві, та грав на сопілці, а Ріп, як завжди поруч.

- Віктор! – махав йому я, - Привіт!

- О! Привіт, як ти?

- У мене сьогодні день народження, злазь, дам щось.

Набрехав. Він спустився. Я дістав йому запакований шматок засохлого торта.

- Що це? – здивувався він.

- Торт. Хіба ніколи не бачив?

- Чого він такий чорний?

- Це «Торкефайн», спеціальний дворянський торт. Він зроблений з соку лепонафти, янгольської води, та слини пантура, ну і все, як завжди: яйця, високоякісне борошно…

- Що? – Віктор розгубився, - Лепонафта, це ж та чорна, гірка квітка?

- Так, саме вона.

- А інше?

- Ну, янгольська вода – це щось типу поєднання соків: яблука, груші та дині, а слина пантура – це солодка рідина, що виділяє пантур зі своїх ікол.

- Хто такий пантур?

- Величезна, світло – коричнева кішка. Ми читали про них. 

- Ти от мені перерахував інгредієнти, - казав Віктор, - і у мене відпало бажання його навіть куштувати. Слина? Гірка лепонафта? Якийсь сік ангела? Таке я навіть Ріпу не даю, а він всеїдний до речі.

- Скуштуй, оцінювати будеш потім.

Віктор глибоко вдихнув і надкусив його.

- Пиріг, чи що?

- Ну типу так. Як тобі?

- Смачний, але нудкий трохи. Ви дворяни стільки солодкого їсте, а зуби у вас не чорніють.

- Якщо не смачний, то не їж, навіщо себе пересилювати?  

Віктор укус за укусом доїдав торт, іноді поглядаючи на мене, недбало пережовуючи. Ця простота, цей зашарпаний одяг, сальне волосся і спокійна, нічим не займана голова та добрі очі. Ніколи ти в маєтку не побачиш такої людини, справжньої, не заляканої до смерті. «Тут, усе зовсім по іншому…». Я зробив вибір.

- І ще одне, Віктор я маю тобі сказати. Знайомі ми вже давно, гадаю ти нікому нічого не розкажеш.

- Що саме?

- Я маг.

Шмат торта випав з його рук. Ріп одразу підбіг і продовжив ласувати його на землі.

- Ти серйозно?

- Так.

Віктор істерично розсміявся.

- Не вірю, - відмахнувся він.  

Я перетворився на Ріпа. Той спочатку спантеличено розглядав мене, обнюхав,  потім загарчав і хотів накинутися, але Віктор зупинив його.

- Та не може бути…

Я гавкнув.

- Оттакої!  - схопився він за голову.  

Я перетворився назад, і прикрився одягом, що спав з мене.

- Це дивовижа. Чому ти не говорив?

- По перше – обережність, а по друге,  як ти гадав можна вислизати з дворянського маєтку?

- Зі мною, зможеш це повторити?

- Так можу, хоч зараз.

- Ні, - зупинив він мене, - Ріп не впізнає нас і накиниться, а ти його не спиниш. Давай я заведу його додому, а потім розберемося. Гаразд?

Я погодився.

Коли ж ми знову зустрілися, я перетворив Віктора на собаку, як і домовлялися. Він так смішно почав гавкати і стрибати, бігати кругом за хвостом, що я ледь не вмер зі сміху. Коли ж повернув йому людський вигляд, він почав активно вигадувати застосування цій диво - магії. Геніальна думка промайнула в голові Віктора. Одного разу він повів мене в ліс, де з поміж кущів ми споглядали за помаранчевими оленями. Це дуже рідкісні тварини, які є символом цього регіону.

- Дивовижа… - я панічно почав гортати альманах, - Їх тут ніде нема!

- Звісно, що нема, - посміхнувся Віктор, - Це особливі тварини, не піддаються дресируванню, і дуже бояться людей. Глянь, які кумедні.

- Оце так… - я відклав книгу на траву, - Як ти їх знайшов?

- Ходила така легенда серед мисливців, що у цьому лісі, і лише тут, живуть помаранчеві олені, дуже гарні, а головне, дорогі створіння. Скільки лише одна шкура вартує, що вже казати про м’ясо, за яке дворяни навіть титули роздають. Я почав шукати. Грав на сопілці, просиджував тут цілими днями. Можливо це була випадковість, але одного разу одне оленятко вибігло на мою гру. Потім забачило Ріпа, і побігло, що є сили. Але тепер, вислідити їх мені не було жодної проблеми. Я нікому не розповідав, про те, що знайшов їх, так, як їх без роздумів усіх переб’ють. Тому я поділився з тобою секретом, рівноцінним твоїй магії, ми квити.

- Я нікому не розкажу, як і ти про мене.

- Безперечно, - сказав він і ми пожали руки, - А тепер, у мене до тебе пропозиція. Я хочу, щоб ти перетворив нас на оленів, і в теорії, ми зможемо дивитися на них з близька. Дізнаємося, що вони їдять, як живуть, після чого усе запишемо. Ніколи ж у світі не було такої книги? Ми станемо першими!

- Ого, оце в тебе амбіції. Ну гаразд, я спробую.

Ми близько трьох годин висиджували в кущах, біля тієї галявини. По нам інколи лазили різні комашки, що скажу чесно, докучали. Я одразу розумів, що перетворитися на оленя мені не вдасться. Вони ж здоровезні! Тому вибір пав на оленят.  На диво це, мені  вдалося! Досвід з собаками навчив мене перетворюватися майже в будь-яку тварину.  По розмірам ми з ними співпадали, навіть копитця виходили трохи довші, але все одно, це було для мене відкриттям. Доторкнувшись до Віктора я перетворив і його, після чого ми, незграбно переставляючи копитця,  підійшли до них ближче. Олені не розбіглися, ба більше, прийняли нас за своїх. Дорослі доглядали за нами, як за власними дітьми, а оленята активно залучали нас до ігор. Віктор завжди казав: «Щоб зрозуміти тварину, треба стати нею». Нарешті його мрія здійснилася. Так ми й закинули ігри з іншими дітьми, майже кожного дня повертаючись в ліс, до своєї нової розваги, хоча краще сказати, роботи та дослідження. Я дістав Віктору папір і перо, щоб писати, а він, в свою чергу, попросив свого товариша «художника», намалювати ілюстрації до нашої книги. Ми були такі щасливі, такі мотивовані, до написання  чогось «свого», щоб світ бачив, «наші» думки. Не передати радість на наших обличчях, коли ми побачили першу ілюстрацію помаранчевого оленя, намальовану наспіх неякісними фарбами. Розмитий, дивакуватий, але впізнаваний образ оленя, поміж зеленого марева, що скоріш за все було навколишнім лісом.