Дзвінок

Дощ шумно тарабанив у вікно і тільки проблиски грому освітлювали час від часу кімнату.

   Максим сидів на невеликому стільці, cпершись ліктями на коліна, і тримав у одній руці фотографію, а в іншій - пляшку невміло розведеного спирту з водою. Пійло було ще те, мало того - добре зберігся смак хлорки, якою чистять питну воду у водогонах. Краще б вони спиртом дезінфікували...

   На мить кімната знову наповнилася принишклим світлом від блискавки і стало видно два усміхнені обличчя, що виглядали по той бік фотографії. В білих халатах, з повними щастя і надії поглядами, обоє справляли враження прекрасної молодої пари, сфотографованої на фоні атомної станції. Цілу вгодовану свиню і тисячу рублів тоді віддала мама Оленки за те, щоб пару аспірантів взяли на такий важливий об`єкт. Головний інженер Макаренко довго крутив носом, але після тижня вмовлянь і дзвінків, все-таки погодився. Антоніна Михайлівна, мама Оленки, як-не-як секретарем обкому партії була. З такими довго не посперечаєшся. Потім швидкий переїзд в новий район... Оленка сама ще жартувала, що так і не встигла відгуляти весілля, а її весільною сукнею став халат. Вони вірили в те, що зможуть побудувати тут своє майбутнє.  

   Багато води з того часу утекло. Все поставив з ніг на голову ранок 26 квітня 1986 року. Вони тільки встигли здати зміну і приїхати додому. Потім той злощасний дзвінок... Евакуація... Робота в складі першої експедиції ліквідаторів... Досі голова розколюється від тимчасових приступів нестерпного болю - таким був подарунок мирного атому. Олена тоді була на другому місяці вагітності. Через два тижні в неї стався викидень...

   Потім швидкий переїзд, будь-куди тільки якнайдалі від старих спогадів... Звичайно, на іншу хорошу роботу Максим влаштуватися не зміг. Часті мігрені заважали сконцентруватися, а постійна втома довершувала і до того сумну картину.

   Спочатку продали невелику ділянку під Києвом, яку подарували батьки Макса на весілля. Потім виміняли трикімнатну квартиру на однокімнатну, але і це ще не стало основним ударом. Вирішили, все-таки, вдруге завести дитину. Ніби все добре було, лікарі нічого поганого не попереджали...

   ДЦП - важким ударом упав діагноз на плечі і так до того не дуже щасливого подружжя. Препарати, медикаменти... Постійний догляд... Оленка кинула роботу і стала слідкувати за малим, а зранку підмітала двори багатоповерхівок, щоб хоч якось допомогти чоловіку і дитині. Виміняли квартиру на іншу в старій “хрущівці”, зате змогли купити новий візок для малого Петра.   

   Максим попав під скорочення... Та і чорт з ним, і так уже півроку зарплату не виплачували! Влаштувався сантехніком.

   От уже три роки тому, як померла Антоніна Михайлівна. Квартира її перепала брату Олени, який навіть не схотів чимось ділитися з сестрою. Просто приїхав на своєму “міцубісі паджеро” одного вечора і відлупцював з братками Макса, тим самим  вибивши з Олени бажання подавати в суд на поділ спадщини. Так тоді при ньому вона і написала відмову, яку оформив нотаріус. Максим досі після того випадку трохи накульгує.

   Ніби допомоги чекати нізвідки, але недавно Олена зустріла шкільну подругу, яка стала директором відомої юридичної фірми. Обіцяла допомогти. От зараз Максим сидів після зміни вдома на невеликій кухні та чекав дружину з зустрічі. Зробив пару ковтків з пляшки після чого почув неголосне бубоніння з іншої кімнати. Пройшовши туди, подивився сумним поглядом на скривленого Петра на візку. А зараз би в його віці закінчити університет... Завести сім'ю… Подарувати пару непосидючих внуків...

   Макс мовчки відвіз сина в туалет. 

   Після того як допоміг Петру, знову завіз його в спальню, переодягнув і положив у ліжко. Потім повернувся назад на кухню.

   "Де ти, Боже?! Куди повернув свій погляд? Чому? Чому я? За що? Чому Ти так мене мучиш? За які гріхи?" А у відповідь лише тиша. Максим зробив пару ковтків і завмер на стільці.

   Десь за годину стало чути як хтось відмикає двері і Макс, спросоння, не встиг сховати пляшку. Олена застигла на порозі. Важко уявити, хто міг таке зробити з тією тендітною дівчиною на фотографії... Майже всохле тіло, очі, що сильно впали в середину, тонкі губи і поріділе волосся...

- Знову п'єш? - спитала вона і невдоволено пішла в спальню.

   Він сидів і важкі думи не покидали його. Що він за мужик такий... Яке він мав право так спаплюжити її життя? Без сумніву, у всьому винен тільки він. Як бути далі?

   На столі, збоку, лежали численні листи з попередженням про заборгованість. Того тижня відрізали світло, а сьогодні зранку прийшли з теплоенерго. Олена металася з кутка в куток, не даючи судовим приставам заглушити батареї, тільки Петро, не розуміючи що діється, трохи схлипував, відчуваючи щось недобре. Дали термін два дні.

   Він завтра попросить у шефа в борг... Той має позичити, уже не раз виручав. А... Ні. Йому ж ще віддати попередні дві тисячі гривень потрібно… Ну нічого, може так якось вмовить...

   Максим прокинувся зранку на тому ж стільці, що й сидів вчора. Ай, треба поспішати, ще тільки півгодини до зміни. Потрібно встигнути скоріше, щоб попасти в чергу до головного, а то навіть переговорити з ним не встигне.

   Зібравшись, вирішив заглянути в спальню хоч одним оком на синочка з Оленкою. Виглянув з-за рогу і приголомшено осів, притиснувся до стіни... В ліжку, як ні в чому не бувало, мирно посопував Петро. Зверху від нього, на боковій батареї, на шнурку від штор, розвівши руки, висіла Олена.